FB_IMG_15228148713771922

Меленчук Ольга, волонтер в Японії у 2018 році

Історія кожного волонтера неповторна і незабутня, тому ми продовжуємо ділитися їхнім досвідом і переживаннями. Найкращим моїм другом завжди залишався тато. Коли мені було важко і сумно, він підтримував. Тому я могла посміхатися. Кожного дня він дарував мені радість. Ми багато часу проводили разом. Весь свій вільний час я просиджувала вдома. З інтернету зацікавилася Південною Кореєю. Пізніше дізналася, що моя подруга їде саме в цю країну за волонтеркою програмою Goodnews corps. Я і сама загорілося бажанням. На мій день народження я познайомилася із представниками молодіжної організації. Після того поїхала разом з ними на табір, це було здорово. А через тиждень нам повідомили, що у тата – рак. Це було якимсь шоком, краще б ця хвороба була в мене, а не в нього. Як я зможу жити без свого тата? Я покинула ідею про волонтерство і хотіла з ним проводити більше часу. Та через півроку я переїхала в Київ. Тато проводжав мене на поїзд, він просто хотів, щоб я була щасливою, де б я не знаходилась. Він обов’язково мене захистить. Кожного дня ми зідзвонювались, а я ділилась новинами… Через п’ять місяців мені повідомили: тата не стало. А в мене одне питання стояло перед очима “Чому саме він?” Після його смерті я дуже замкнулась від усіх, навіть почала ненавидіти людей, а коли вже стало зовсім нестерпно, мене все-таки всадили поспілкуватися. Тоді мені сказали: “Якщо в домі сталася пожежа, це ж не означає, що ти ніколи більше не будеш користуватися сірниками. А якщо трапилась повінь, хіба ти перестанеш користуватися водою?” Мені потрібні були зміни, я поїхала волонтеркою в Японію, не знаю, чому саме в цю країну. З’являлося багато труднощів. Я вчилася нормально спілкуватися з людьми, не засуджувати їх, як я робила це раніше. Мені дали багато радості, але я не цінувала всього. Одного разу ми з волонтерами виступали у будинку для пристарілих. До мене прийшло усвідомлення, що мого тата більше немає, немає ніде… Я плакала від безвиході. Уперше в Японії я розказала про свій тягар керівнику програми. Він сказав: “Не борися одна. Не озирайся назад. Ти сама не можеш вирішити цю проблему чи щось змінити. Рухайся вперед, викинувши все, хоча це так важко”. Ця розмова дала мені дещо зрозуміти: те, що було раніше, не повинно заважати жити далі. Я почала насолоджуватися кожним днем. Тато говорив: “Не важливо, де ти і з ким, головне, щоб ти була щасливою” Тепер я ціную кожен день. Намагаюсь не озиратися назад. Так, я щаслива. Завдяки молодіжній програмі і людям, які мене оточують, моє життя набуло смислу. Я більше не рвуся до спогадів, я дивлюся вперед. І щастя виявилося набагато ближчим і доступнішим, аніж я собі його уявляла. Ця програма стала для мене дуже значимою. Важливо, щоб у складний момент поряд був той, хто викине свої інтереси і зробить все, щоб повернути тобі щастя. Так ми вчимося жити для інших, для цього маємо багато прикладів.
thailand5

Марія Чоповська. Про волонтерське життя у Таїланді.

Не так просто бути справжнім волонтером, одне точно – після волонтерства ми вже не ті, що були раніше. За один рік (осінь 2017- осінь 2018) дуже багато всього сталося. Ніколи раніше я не була в Таїланді, тому спочатку мені все здавалося дивним. До від’їзду ми пройшли тренування, з якого мені запам’ яталося: у будь-якій ситуації можемо навчитись чомусь новому, – тому ми і поїхали, щоб усьому навчитися і стати кращими волонтерами, готовими до будь-якої роботи. Але згодом виникло багато труднощів, з’явилася втома – і ми ви кинулися з голови те все тренування, яке проходили. Ми там безпомічні: мови не знаємо, культура вражає. Виявляється, я ще нічого не знаю ні про себе, ні про життя вцілому. Близько півроку я просто виконувала роботу: будь-яка реакція була написана на моєму обличчі. Тайці стриманіші від нас, але нас вчили відкрито спілкуватися, як у сім’ї. Це буддистська країна, тому нам, із християнським світоглядом і мораллю, складно було зжитися із місцевим населенням. Для мене волонтерство здавалося просто пригодою. Насправді, ми їдемо волонтерами, щоб навчитися новому і змінювати нашу країну. Наше життя було дуже активним: підготовка до молодіжного табору, Міжнародний табір, тренування волонтерів, відправлення їх за кордон – і так увесь рік. Нові волонтери з наснагою працювали. А я в Україні ніколи не хотіла займати активну позицію і брати на себе відповідальність. Але тільки так ми можемо щось змінювати. Розуміючи, що ми нічим не кращі від інших, ми не можемо загорится перед ними, навпаки, у комусь побачити своє відображення. Деякий час я все сприймала негативно. Коли мій погляд змінився, я полюбила все: надзвичайно гостру їжу, людей, з якими раніше сварилася, складну для вивчення мову…
40033230_2121152901293396_689505013088649216_o

Андрій Непийвода, волонтер у Таїланді 2017-2018 рр.

Стисло і лаконічно про найважливіше із волонтерства. За час перебування у Таїланді я став дуже популярним. Ми приїхали якраз у час будівництва молодіжного центру. Це було дуже складно. Коли вам щось важко, треба про це говорити, але я ніколи не вмів показувати того, що є глибоко всередині. Виникало багато ситуацій, які підштовхували спілкуватися у нашому колективі. Люди збоку дивилися на мене, як на божевільного, тільки мені самому здавалося, що я нормальний. У Таїланді я багато в чому себе побачив. Помимо волонтерської роботи це також стало цінним досвідом для життя. Ніколи ми не можемо чомусь навчитися від інших, якщо вважаємо себе кращими. У нас, волонтерів, там був чудовий керівник, який проводив з нами багато часу і передавав нам мудрість.
1528083571971

Марія Кіяєва. Приємні і складні моменти волонтерського життя.

Доброго дня. Мене звати Маша. Цього року я була волонтеркою в Японії. Хочу вам розповісти, які зміни відбулися у мені через волонтерську програму Good News Corps. Коли мені було 15 років, я пішла від сім’ї і почала жити окремо. У мене була хороша робота, я була моделлю і вчителем мистецтв. У грошах я знала недостатку. Спочатку було важко, але з 16 років я непогано заробляла і мала визнання від інших людей. Але, як виявилося, я була досить дивною людиною: я настільки не хотіла витрачати час на прибирання що одягала пакетики на тарілки, щоб їх не мити потім, а прибирати квартиру і готувати їсти приїжджала раз в тиждень моя бабуся. Я думала, в принципі, у мене було успішне життя з багатьма впливовими знайомими. Але всередині я була самотньою. Була якась порожнеча і мені не хотілося прокидатися вранці, тому що я не розуміла заради чого це все. Пора було щось змінити в моєму житті. У той час на роботі я познайомилася з дівчиною, яка їздила волонтером в Африку. Вона розповіла про те, що повернулася з Африки іншою людиною. Тоді я подумала: може це саме те, що мені потрібно? Через деякий час я поїхала волонтером в Японію. Не знаю як так вийшло, але ми з Японією дуже схожі. Хоча це дуже розвинена країна і багато хто мріє жити в Японії, але люди там мало спілкуються один з одним і вважають за краще жити на самоті. Зовсім як я. В Японії не дуже люблять гостей, а якщо вони все ж приходять, то не прийнято залишатися в гостях більше двох годин. Так і я весь вільний час проводила, наприклад, читаючи книгу наодинці. Я думала, що мені не складно буде жити в іншій країні волонтером, оскільки до цього вже жила самостійним життям і нафантазувала, що все буде легко і просто. Перший тиждень в Японії я намагалася показати себе з кращого боку, тому робила все, що мені доручали і старанно вчила мову. Через півтора тижні зрозуміла, що більше не можу так. Мої сили, на які я покладалася, закінчилися. Було видно, що люди навколо мене зближувалися, а я залишалася самотньою, як і в Україні. Ніхто зі мною не сварився, але також ніхто і не подружився. Мене почало дратувати все навколо: як вони спілкуються до півночі, як розмовляють, дратувало навіть їхнє дихання, коли вони були поруч. Я просто чекала, поки закінчиться день. Так минуло 2 місяці. Одного разу, на черговому спілкуванні волонтерів я висловила всі свої невдоволення і скарги відповідальній за нашу українську групу. У відповідь я почула: «Ти – егоїстка! Поки ти будеш жити тільки для себе, то ніколи нічого не зміниться». Хоча я старанно намагалася робити все як волонтерка, але це не приносило щастя ні мені, ні іншим. Люди навколо відчували мою зверхність над ними. Її слова мене глибоко зворушили, бо до сих пір мені ніколи не говорили подібного, поскільки я жила одна. Слова відповідальної звучали в моїй голові. Уперше я замислилася і отетеріла від того, що я справжня егоїстка, я – егоїстка». Але чому? Не могла сама цього розуміти. Тому підійшла до неї ще раз поговорити. Вона розповіла мені свою історію і сказала, що добре розуміє мене, бо раніше була такою ж закритою до людей. Але волонтером бути, залишаючись егоїстом – неможливо, адже жити волонтером – це жити для інших. Слухаючи її, я почала розуміти, що ніколи не цікавилася життям інших, що досі жила тільки своїм настроєм і хотіла, щоб усе було по-моєму. Після цього випадку я думала, що мене будуть засуджувати і більше ніхто не захоче зі мною дружити. Але побачила зворотнє: ніхто не засуджує, навпаки, всі один одного підтримують і ставляться з розумінням, тому що кожен бачив в іншому себе. Я зрозуміла, що почути критику у свою адресу – це зовсім не погано. Після такого відвертого спілкування ми стали дуже близькими. Життя в колективі волонтерів викрило в мені багато недоліків, про які я раніше не підозрювала, тому що не стикалася з людьми і не могла знати, що в мені не так. Поступово я навчилася відвертому спілкуванню, дякувати людям за те, що вони мені кажуть правду. Ще навчилася не засуджувати людей за їх недоліки. Коли я побачила себе справжню, то що можу говорити про інших? Ви знаєте, після цього моє життя стало іншим, цікавим. Я зовсім по-новому почала займатися волонтерською діяльністю. Побачила, що мені дуже подобається працювати з дітьми, і могла знайти до них підхід. У той час із задоволенням вчила їх українській та англійській мовам. Проводячи виставки культур та фестивалі по університетах, я була щасливою представляти культуру нашої країни. А тепер, після повернення, у мене з’явилася мрія – працювати надалі з дітьми в Україні і навчати їх японській мові. І найважливіше, я зрозуміла через цю поїздку волонтером, що людині необхідний соціум і потрібен друг, який завжди скаже правду.

Поради від волонтерки із Таїланду, як навчитися їздити на велосипеді взаємин із людьми

Добрий день! Мене звати Аліна. Я була короткочасним волонтером за програмою Goodnews corps в Таїланді протягом 11 місяців. Мені 24 роки і моє тайське ім’я – Looktarn. Ви вмієте їздити на велосипеді? Хотіла б розповісти, як я навчилась їздити на велосипеді у взаєминах з людьми. Але для початку розкажу вам трішки про себе. ● Я перфекціоніст, тому ненавиджу помилятися, і не люблю людей навколо, які це роблять. Все, що я роблю, повинно бути ідеальним. І якщо люди навколо мене не роблять всього ідеально, я заношу їх в своєрідний ”чорний список». Звичайно ж не з першої помилки, але здебільшого вони туди потрапляють. Таким людям я більш ніколи не довіряю нічого важливого. В командній роботі я завжди беру на себе лідерську позицію, щоб бути впевненою в результаті і якщо будуть командні помилки, обов’язково намагаюсь виправити їх. ● Я закінчила магістратуру за спеціальністю «Математика. Інформатика. Адміністратор комп’ютерних систем» НПУ імені М. П. Драгоманова 3 роки тому. За весь час навчання ніколи не отримувала навіть оцінки «B», тільки «А», тому вважала себе достатньо розумною. ● Мені приносить задоволеня працювати окремо від усіх, адже тоді я можу виконати роботу ідеально. Таким чином можу бути впевнена в успіху моєї роботи і не доведеться турбуватись про дурні помилки інших людей. ● Я увесь час все детально планую, щоб моє життя було впорядкованим. Для мене важливо точно знати і розуміти, що буде далі. ● До того ж, я завжди жила, як кімнатна рослина, в достатньо хороших умовах. Мої рідні завжди піклувались про мене. Вони кожного разу допомогали та підтримували мене, коли я цього потребувала. Мені ніколи не доводилось просити їх про допомогу, тому що вони робили це автоматично. ● 5 років тому моя сестра поїхала в Замбію в якості волонтера за програмою Goodnews corps. Вона сказала мені:«Goodnews corps – це тренування для життя». В той момент я подумала: «Я – кімнатна рослина, що не придатна для життя в суспільстві. Мені потрібно отримати це тренування». ● Таїланд … ось тут я зіштовхнулась з усім, що мені було не до вподоби! Я не розуміла, як мене занесло в це місце. ● Дуже дивна їжа, з неймовірно різким та дивним запахом. Вся їжа була настільки гостра, що я просто плакала під час кожного прийому їжі. ● Кожного разу я мусила звертатись за допомогою, тому що нічого там не знала. Та ще й не могла розмовляти тайською… це було так важко. Країна, в якій я опинилася, повністю відрізнялася від звичного мені місця. ● Там я не могла нічого планувати, адже люди, що мене оточували, ніколи не складали планів. Я не знала, де я буду знаходитись через 2 години. І ніхто цього не знав. ● Вислови, які я більше всього ненавиділа в Таїланді і не розуміла їх змісту: 1. ไม่เป็นไร (Не бери в голову!) – Чому ніхто ні про що не турбується ? 2. ไปไหน (Куди йдеш?) – Чому ви намагаєтесь контролювати моє життя? (Це вже на даний час я вже гарно розумію зміст та використання цих висловів у Таїланді, і сама частенько використовую їх у спілкуванні з друзями). ● У будь-якому випадку, дивлячись на всі ці пункти, я зрозуміла: «Мене ніхто не розуміє». Ніхто ніколи навіть не намагається зрозуміти мене. А це означає, що про мене ніхто не турбується. Я закрила своє серце перед Таїландом і просто жила очікуванням повернення додому. Я не відчувала себе там щасливою. Тому я вирішила поговорити з директором організації. Він сказав мені: «Щастя не залежить від місця, де ти знаходишся. Щастя залежить від твого серця. Ти закрила своє серце, тому і не можеш почуватися тут щасливою. Думаєш, що ти – краща від усіх. Але в тебе не вийде бути ідеальною. Ти хочеш бути ідеальною, щоб не показувати свої помилки оточуюченню. Але краще помилятися і мати багато друзів, ніж бути ідеальною і залишатись самотньою». Також він розповів одну історію про катання на велосипеді. Коли вчимося їздити на велосипеді, ми багато падаємо, от при падінні необхідно одразу піднятися і спробувати ще раз. Це єдиний спосіб навчитися кататись на велосипеді. Те ж саме у стосунках із людьми. Я, після декількох невдалих спроб, приймаю рішення ходити пішки замість ще раз спробувати. Набагато легше залишатися в самотності, ніж продовжувати будувати відносини. Директор сказав мені: «Звичайно, ти можеш йти пішки! Але подумай про те, як далеко ти зможеш зайти та наскільки швидко втомишся. На велосипеді ти зможеш швидко та зручно подорожувати на великі відстані». ● Я зрозуміла: «Я дуже помилялась!» Я не могла стати щасливою не через людей чи обставини, а через те, що закрила своє серце. ● Я ніколи не сумнівалась у своїх думках і вважала, що завжди маю рацію. Це було моєю найбільшою помилкою! ● До того ж, я ніколи нікого не просила про допомогу, оскільки ідеальні люди цього не потребуть. Але я не ідеальна! Ідеальних людей не існує! ● Зараз я усвідомила, що Таїланд … був найкращим місцем для мене! І я провела найдорогоцінніші 11 місяців у такому місці. За цей час я дізналася про себе багато нового. Коли я одна, тоді не можу бути щасливою. Щодня я багато помиляюся, тому потрібно отримати допомогу від оточення! ● Навіть сьогодні я продовжую вчитись, як просити та отримувати поміч від інших, і як їздити на велосипеді взаємин. Сподіваюсь, що ви всі допоможете мені в цьому. І маю надію, що всі ви приєднаєтесь до програми Goodnews corps, і навчитесь їздити на такому ж велосипеді, як я.
burundi4

Із життя волонтерів у Бурунді

Мене звати Ліза, але в Африці я отримала друге ім’я Rukundo (Любов). В Бурунді я лише декілька місяців, але складається враження, що я тут вже декілька років. Кожен день проходить насичено, переповнений різноманітними подіями. Безліч разів місцеві запрошували нас в гості і щедро пригощали різними традиційними стравами, говорячи, що їх дім – це наш дім. Іноді я почуваюсь дуже незручно перед ними, адже ці люди мене зовсім не знають, і бачили лише один раз. До того ж, я зовсім нічим не можу віддячити їм за теплоту сердець. Але недивлячись ні на що, африканці радісно зустрічають нас, піклуються і міцно потискають руку, що є своєріним знаком вдячності того, що ми відвідали їхню оселю. Протягом тривалого часу ми проводили табори для студентів, де викладали українську мову, вивчали африканські акапели. Також відбулась зустріч з міністром юстиції з пропозицією проводити тренінги і лекції на тему “Становлення особистості” для ув’язнених, які незабаром мають вийти на волю… Прочитавши наш лист, міністр була приголомшена нашим проханням про проведення тренінгів та лекцій у в’язниці, оскільки сама довгий час обдумувала варіанти навчання ув’язнених не повторювати ті ж самі помилки і не повертатись у тюрму знову і знову. Для реалізації задуму не було ані коштів, ані вчителів, котрі б могли навчити цього. Тому вона була дуже щасливою познайомитись з нами, і дала не тільки дозвіл на проведення наших тренінгів та лекцій, а ще й підписала офіційний меморандум. Кожного ранку ми зустрічаємось з директрами різних компаній, розповідаємо про нашу організацію та просимо про співпрацю і підтримку наших заходів. Минулого тижня в одному місті ми проводили семінар, де я отримала змогу прочитати лекцію англійською мовою. Також організували та провели 3-денний табір для дітей, де зібралось близько 400 учасників. Це був неймовірний табір з незабутніми учасниками! Зараз ми готуємось до величезного заходу для представників компаній, які увесь час нас підтримували матеріально, щоб показати, як вони допомогли нам підтримати місцевих. Африканці незвичайно відкриті люди, які живуть як одне ціле, ділячись труднощами, смутком, радощами. Я щаслива бути зараз саме тут, в Бурунді!
_MG_3944

Остапенко Таня, Індія, 2016-2017

Моя сім`я була звичайною. Я б навіть сказала, бідною. Через це в школі у мене почалися проблеми з однокласниками. Вони насміхалися наді мною, тому що я не мала брендового одягу, а подорожі з класом мої батьки просто не могли собі дозволити. Кожного разу після знущань і побиття в класі, я скаржилася вчителям та батькам, але ніхто на це особливо не реагував..Ці події зробили мене закритою людиною, яка ненавидить усіх, навіть близьких. Свої проблеми та переживання я не могла більше ні з ким розділити. Тому декілька разів я навіть намагалася накласти на себе руки. Дякувати, з цього нічого не вийшло. Будучи студентом університету, я побачила рекламу організації і вирішила, що мені варто поїхати волонтером. На фото я бачила дуже радісних студентів, хоча вони знаходились далеко від своєї домівки, в далеких країнах, а інколи, на інших континентах. Я також хотіла спробувати жити як вони. Я зрозуміла, що без змін у своєму житті я не зможу далі щасливо жити. Адже, девіз організації – “Виклик, зміна, об`єднання”. Так я поїхала в Індію. Хоча я знаходилась у країні, де спочатку не мала сім`ї, друзів, але за рік бачила піклування з боку оточуючих людей. Хоча у них майже нічого не було, але вони давали мені більше, ніж я очікувала. Я думала, що їду волонтером, щоб допомогти їм, але насправді я отримала набагато більше – їх любов. Вони стали для мене справжньою сім`єю. А Індія – другою домівкою. Проживши там рік, я могла навчитися жити і працювати з людьми, які цілковито відрізняються від мене. Спочатку це було дуже важко, адже у нас різний колір шкіри, мова, різна національність та менталітет, спосіб мислення, характер, виховання. Вже в дитинстві я любила робити щось сама. Це дуже зручно, адже я сама вирішую, що добре, а що погано, це правильно, чи ні. Але, коли я працювала з іншими, я могла бачити, що мій погляд не завжди вірний, а так само і я роблю достатньо помилок. Це допомагало мені розвиватися, а також, я зрозуміла, що навчитися можливо від будь-якої іншої людини. Але це було неможливо, поки я вважала, що я краща за інших. Одного разу, коли ми готувалися до мюзиклу, я була відповідальна за частину декорацій. Це було важке завдання для мене, тому що я не могла знайти необхідних матеріалів. А, коли мені підказували, як можливо це зробити, я не могла слухати. Це зовсім не підлаштовувалось під мій стандарт. Я думала, що ця людина ненавидить мене, тому завжди говорить те, що мені не подобається. Але, коли я залишила свою амбіцію і прийшла за допомогою, я здивувалася, що та сама волонтерка з радістю допомогла мені. Я ніколи не можу зробити щось добре, якщо роблю сама. Часто мені доводилося робити те, чого не робила раніше. В таких випадках я повинна показати свої недоліки. Це було для мене справжнім викликом, тому що я завжди хочу приховати, що чогось не знаю або не вмію. Я думала, що це справжня ганьба. Особливо яскраво це побачила, коли ми готувалися до кемпу в одному з ВУЗів. Я навіть не могла уявити, що буду виступати на сцені, адже до цього я ніколи не танцювала. Хоча спочатку у мене нічого не виходило, але одна студентка постійно вчила мене та пояснювала. Знову й знову ми робили те саме, поки я не вивчила. І коли ми виступали, вона завжди мене підтримувала. А через деякий час я вільно виходила на сцену і навіть була ведучою. Долаючи маленькі труднощі, я можу зростати і досягати великих цілей. Коли я повернулася додому, то була вдячна за любов і піклування моїх батьків, а також за можливість поїхати в іншу країну волонтером. Адже вони насправді переживають за мене, чого раніше я не розуміла. Після відновлення у ВНЗ я з радістю розповідаю іншим студентам, як провела незабутній рік у своєму житті. Я можу передавати їм те, як змінилося моє мислення за рік. А також, я щаслива кинути виклик і отримати зміни.
PICT6571

Подвойська Таня, Південна Корея, 2007

Рік коротше одного дня. Із самого дитинства я була дуже закритою і наляканою дитиною через складні сімейні обставини. Мій батько був алкоголіком і мучив усю сім’ю. Він бив маму, і міліція була частим гостем у нас вдома. Коли батько приходив п’яним, я страшенно його боялася. Доходило до того, що я банально ховалася під ліжко. Якось мама знайшла мене під ліжком, а на її обличчі була тривога і печаль. Так не могло продовжуватися. Мої батьки розлучилися, старший брат вступив в інше місто і я залишилась одна. Я дуже сумувала за татом і любила його. Все життя відчувала себе самотньою і нещасною, без будь-якої цілі. Нічні жахи, тінь біля ліжка, страх смерті… Цим було наповнене моє дитинство. Я нікому не могла розповісти свій біль, навіть мамі. Єдине, що я могла, – молити Бога, щоб моє життя змінилося.  Одного разу, повертаючись зі школи додому, мої однокласники звернули увагу на пристойно одягненого чоловіка, це був мій батько. Я не впізнала його. Моєму здивуванню не було меж, коли пристойно одягнений чоловік постукав у двері нашого будинку. Це справді був мій тато! Справа в тому, що він познайомився з організацією, яка змінила не лише його життя, а й всієї нашої сім’ї. . Через лекції MIND, тренінги і спілкування, він кинув випивку. Моїй радості не було меж, коли вперше за стільки років я побачила тата тверезим. Пізніше наша сім’я відновилась. Моє життя почало набувати смислу й інтересу. У сім’ї з’явилося взаємне спілкування, уперше ми могли розповідати про свої труднощі і переживання, хоча мені було дуже непросто це робити. Поступово я могла навчитися спілкуванню з людьми і ставала більш відкритою.  Коли мені виповнилося 18, тоді я довідалася про програму волонтерства за кордон. Це стало цікаво, бо я дуже любила подорожувати і спілкуватися з іноземцями. А ще я бачила радість волонтерів, які приїжджали в Україну: їхнє життя було наповнене барвами і незабутніми спогадами, вони дійсно змінювалися, стикаючись із труднощами і долаючи бар’єри на своєму шляху.  Я записалась волонтером в Південну Корею. По-перше, я хотіла побувати біля витоків організації, а також побачити абсолютно невідому мені країну.  Ця поїздка була схожою на подорож до казкової країни і водночас була для мене величезним викликом, Чого я не могла уявити спочатку. Гасло організації “Виклик. Об’єднання. Зміна” ожив у моєму житті. Довелося зіткнутися із безліччю невідомих мені речей. Мені було незрозумілим абсолютно все: від мови до поведінки людей. Перед відправленням я встигла вивчити тільки алфавіт, але могла спілкуватися англійською, тому мені не було дискомфортно. Корейську все одно треба було вчити. Програма передбачає три місяці на вивчення мови, але було настільки багато заходів, і на всіх треба було брати участь, тому я вчила мову через живе спілкування і словник. Упродовж всієї поїздки я бачила, наскільки я закрита і черства людина, що має своє уявлення про все на світі.  Перше, що мене вразило в Кореї, – краса і розмаїття природи, особливо гори. Поряд з горою я відчувала себе мурашкою. Найголовніше, там могла побачити свою межу, свої рамки і своє я.  Відправляючись в Корею, Я хотіла бути там в одному місті із земляками. Але вийшло не за моїми планами. І упродовж всього перебування червоною ниткою пролягав факт, що все в житті не за планами відбувається. Я була у Сеулі, одна україномовна. Такий початок був мені зовсім не до душі. Мене так добре зустріли, але я навіть пошкодувала, що взагалі приїхала. Всю дорогу до Сеула я нарікала. Але ж я – волонтер, не мені вибирати.  Найскладнішим із усього була моя впертість і бажання всіх підлаштувати під себе. Корея виявилася абсолютно відмінною від України, тому я бачила свій вузький кругозір. За цей рік мені випало багато де побувати, багато чим займатися і часто виступати на публіці. Усі відразу помічали моє європейське обличчя і проявляли до мене інтерес. Я довго соромилась і комплексувала, поки не отримала свободу від себе самої. Цьому посприяло декілька ситуацій. Корейські волонтери, що повернулися додому, готували фестиваль із представленнями тої країни, де вони побували. Дивлячись на виконання національних танців і гру акторів, я була вражена, що  прості студенти як я, можуть грати на професійному рівні. Мені заважало одне: я боюся, я не зможу, я не така… За цей рік рід довелося робити багато незвичних для мене речей. Уперше я вчила східну мову. Взагалі-то, як лінгвісту, вивчення мови не мало стати для мене проблемою. Але були моменти, коли голова розривалась і підручники літали. Перше, чому вчила нас наш репетитор, був не алфавіт, а «хальсу ітта!», що означає «ви зможете!». Цей позитивний настрій, цей поштовх дуже сильно допоміг мені у вивчені мови. Взагалі всім доводилося мене підштовхувати.  Незадовго після приїзду, коли я ще зовсім не знала мови, проходив табір корейської культури, масштабний захід. Там проходив конкурс корейської мови, і на ньому я зайняла перше місце! Молодець! Я всім завдячувала знайомій студентці, яка мене просто-таки видресирувала: навчила, як говорити, як жестикулювати і навіть свій костюм дала для виступу. Уперше я відчула свободу від моїх думок, наче не я виступала. Тому сміливо можу сказати, що перемога не моя.  Далі навесні я стала свідком грандіозної події – виставки культур, організованої нашою організацією. ця виставка була проведена вищому рівні. Саме тоді я більше всього виступала на сцені: танцювала африканський і киргизький танці, представляла для відвідувачів Україну. Одного разу мене попросили розповісти англійською, як я потрапила волонтером в Корею, і для чого це потрібно дітям американських військових. Хоч я не так добре знаю англійську, тому хвилювалася, але я помітила одну особливість – студенти організації ніколи не відмовлялися від завдань і доручень, чи то виступ на сцені, чи супровід посла. Я вирішила, що теж хочу спробувати, теж хочу бути, як вони. Тому абсолютно вільно почувалася на сцені. Цей момент дав розуміння, що я можу робити абсолютно все. Обмеження існують тільки у моєму мозку. За цей рік мені випало бачити себе в різних ролях: вчителя російської та англійської мов, танцюриста, спробувати розмовляти незвичною мовою, їсти незвичну їжу, жити новим способом життя, а найголовніше – подолати свій ліміт. Майже кожного дня я зустрічала свій край, навіть плакала через нерозуміння, але змогла прожити рік з величезною радістю, чим завдячую місцевому населенню, студенткам і “тітонькам”, з якими жила. Я отримала так багато любові, турботи і підтримки, як не могла отримати у дитинстві від батька. Мене ставили куратором, але я сама стільки вчилася, що навіть через 10 років той досвід є хлібом і життєвою мудрістю для мене. Один раз і назавжди я зрозуміла: те, що приготовлено долею, обставини, люди і ситуації – це найкраще і важливе для мене, це те, що робить мене сильною і щасливою.  Ніколи не перестану дякувати Богу за цей унікальний шанс і бажаю, щоб кожен читач у своєму житті спробував подібне!
IMGP2609

Світлана Ткачук, Індія, Ченаї, 2014-2015

З дитинства у мене було багато страхів. Через те, що мій батько пив і сім`я була бідною, я не любила багато спілкуватися і знайомитися з новими людьми. Я добре вчилась, і глибоко в моїй душі було бажання досягнути великого успіху в цьому житті своєю власною працею та старанністю. Я хотіла стати впливовою заможною людиною, щоб зробити себе і мою сім`ю щасливою. В той час я не знала, що існує інше, насправді щасливе життя – життя заради інших. Поїхавши за волонтерською програмою в Індію мені довелося навчитися долати свої страхи, спілкуватися з багатьма людьми, думати не тільки про себе і свої проблеми. Керівник волонтерської програми  одного разу сказав: « Чи знаєте ви, як можна полюбити Індію, хоча культура, традиції і люди тут зовсім не такі, до яких ви звикли? – Тільки якщо ви вийдете за межі свого розуміння і почнете дивитися на речі не своїми очима, а очима місцевих жителів». Я не намагалася змінити себе, я просто жила разом з ними, робила, як вони, і нарешті, ми стали дуже близькими і рідними. Іноді мені казали, що я схожа на індіанку. Думаю, вони мали на увазі не тільки зовнішність, адже за час, який я провела там, наші серця з`єдналися. Будучи волонтером, не раз доводилося залишати свій характер і сором`язливість. У нас часто були зустрічі волонтерів, на котрих ми планувала наступні заходи, репетирували танці, готували майстер-класи для індійських студентів і спілкувалися. Одного разу наш керівник сказав, що дуже важливо висловлювати свою душу. Показати свій внутрішній світ можна через все, наприклад, через пісню, танець, або просто розповісти, і не важливо, добре у вас виходить, чи ні. І всі волонтери виходили по черзі і виступали, хто як міг. Це було весело. Знімаючи свої “маски”, ми ставали ближчими. Це був дуже насичений рік, крім цього, я кожного дня вивчала життя в Індії, було також багато завдань та обов`язків, які змушували мене думати і планувати свій день. Волонтери по черзі готували сніданки для всіх, прибирали дім, ходили за покупками. В такі моменті я згадувала свою сім`ю і думала про те, що мало спілкувалась, не висловлювала свою душу і мало дякувала. Озираючись назад, бачу, що в той час я постійно рухалася вперед, залишаючи свої стандарти і упередження просто тому, що в мене не було іншого виходу. Саме тому – це унікальна волонтерська програма. Адже сидячи вдома у звичних умовах, ми робимо тільки те, що можемо чи хочемо. Всіляко намагаємося обминути труднощі, позбавляючи себе можливості отримати новий досвід і нову силу. Ми відгороджуємося від людей, які нам не подобаються, а кожна людина – це новий світ.
SL703391

Скороход Роман, Південна Корея, 2007

Волонтерство в Кореї стало початком моєї зміни. Пережиті там події досі живуть у мені яскравим спогадом. З дитинства моєю заповітною мрією було подорожувати, але я жив у селі, і ця мрія здавалася такою далекою і недосяжною. З віком все більше думав, що мої мрії – безглуздя. Почали з’являтися шумні друзі, азартні ігри, клуби, бари, алкоголь, марна трата часу. Із кожним прожитим днем моє життя ставало все більш порожнім, всередині відчував прірву, через яку неможливо покласти міст для порятунку від тягаря. В один найзвичайнісінький день до невеликого містечка приїхали волонтери із Південної Кореї. Ці волонтери проводили день корейської культури, детально розповідали про зовсім інше життя, наповнене подорожами і яскравими подіями. Тоді я дізнався про волонтерську програму GoodNewsCorps. Ми почали спілкуватися з корейцями, хоч складно було зрозуміти їх ламану російську. З кожним днем мені все більше хотілося поїхати волонтером.   Про Корею я знав лише з слів волонтерів, насправді вона виявилася зовсім іншою. Першим випробуванням для мене стала їжа, але я нікому не виказував свого невдоволення з цього приводу. Спочатку я заспокоював себе словами: “Я волонтер. Все має бути добре, потерпи. Тільки посміхайся.” Через місяць терпіння закінчилося. З корейською мовою теж була справжня біда. Я сумлінно старався вчити зранку до ночі, стіл був завалений підручниками, але невдовзі  і тут потерпів фіаско. Усі знали і бачили як я проводжу час, але все одно з великою любов’ю і турботою ставилися до мене. Бачачи це, мені стало соромно за себе такого. В Україні, вдома я не знав, що значить розповідати про свої проблеми, навіть у сім’ї ми нечасто спілкувалися від душі, тому мені складно було подолати цей бар’єр із людьми, яких я раніше ніколи не знав.  За короткий час у Кореї я міг цьому навчитися (точніше, у цьому мені допомогли). Упродовж року я багато подорожував, бачив чимало красивих пейзажів. Уся ця краса – тимчасова, зберігся корисний досвід, отриманий тоді. Незважаючи на те, що Корея – дуже заможна, розвинена держава, там багато людей душевно слабкі. Раніше мені здавалося, якщо буду багатим, значить життя вдалося, але проблеми є у всіх, незалежно від статусу. А ти долаєш проблеми, або ж вони долають тебе. Спочатку було дуже важко звикнути до корейської гострої їжі, але оскільки не залишалося вибору, то довелося перемагати себе і їсти. Як не дивно, згодом ця їжа мені дуже полюбилася. Через маленьке випробування я побачив, що лише долаючи труднощі, людина може стати щасливою. Я дуже вдячний тим людям, які приймали мене таким, яким я є, не вимагаючи нічого взамін. Дивлячись на себе, не можу сказати, що багато їм віддав, навпаки, багато отримав і навчився. Кожна людина, як фрукт, має свій смак. Стикаючись із чимось новим, незнайомим, хочемо кинути. Лиш подолавши страх і спробувавши цей фрукт багато-багато разів, відчуємо дивовижний смак, і він назавжди залишиться у нашій свідомості.  Не важливо, де ти живеш – у маленькому селі чи у великому місті – ми скрізь вчимося бути вдячними, з цього починаються зміни. Корея стала для мене другою батьківщиною, тому з радістю хочу побувати там ще раз.
SL703393

Штурмак Леонід, Південна Корея, 2007

«Очима радості» Час, який приніс нам радість і змінив мої погляди на життя! Мене звати Леонід. Я був волонтером у Південній Кореї в 2007-2008 рр. Сам я ріс у звичайній простій українській сім’ї. Дитинство моє проходило в труднощах, які вона переживала. У нас був будинок, машина, батьки працювали на хорошій роботі. Сім’я не була бідною, здавалося, навіть сусіди нам заздрили. І дійсно, збоку все виглядало добре, харчувались добре, і одягались непогано. Але часті сварки батьків через незрозумілі мені причини змушували мене задуматися над життям глибше. Я намагався зрозуміти, що ж у житті найважливіше. Ніхто не пояснив мені, чому в нашій сім’ї немає радості і спокою. З дитинства у мене з’явилася мрія багато подорожувати і побачити весь світ. Іноді у фільмах дивився, як люди демонстрували щасливе життя, багато сміялися і спілкувалися один з одним. А в реальності для мене це було неможливим. Часто заздрив людям, які жили відкрито, легко розповідали все, що було всередині. А я ріс дуже закритим від того, що нічого було показати, крім печалі і внутрішніх страждань. Мене турбував мій внутрішній світ, його хотілося змінити. Одного разу по запрошенню прийшов в молодіжну організацію, там молодь танцювала, готувалася до заходу, на якому незабаром їм треба було виступати. І зразу було помітно, як сильно блищали їхні очі від щастя. усмішки були красивими, а обличчя – яскравими і світлими. Подивившись лише декілька танців, зрозумів, що таких людей ще ніколи в житті не зустрічав. Вони не робили зусилля, аби посміхнутися, як це я робив, вони сміялися щиро. Вони сильно вразили мене своєю відкритістю. Через деякий час мені пощастило поїхати волонтером у Південн Корею. Живучи там цілий рік, я побачив дуже багато нового і почав дивитися на своє життя по-новому. До поїздки мені здавалося, головне – старатися, все  робити добре, з усіх сил, тоді в житі все вийде. Але також я знав, що є внутрішній світ, який потребує змін. Мої плани і думки були сфокусовані лиш на мені. Поїздка за волонтерською програмою допомогла звільнитися від своїх рамок сприйняття цього світу, подивитися на все ширше і глибше. Будучи волонтером, навчився помічати головне і радіти життю.
IMG_2452

Вікторія Ліченко, Індія, 2017

Раніше моє життя не виходило за рамки моєї квартири,  але навіть тоді я мала впевненість, що я знаю все, а решта помиляються. На основі цього я не могла нормально спілкуватися зі своєю сім`єю,  я дуже легко втрачала друзів. Але після завершення мого волонтерського терміну на багато речей я стала дивитися інакше. З`явилося життя в моєму серці не від  добрих вчинків, а від того, що люди, яких я зустріла в Індії, не зважаючи на обставини, давали мені багато любові. І я помічала цю любов, тому що навколо мене не було звичних зручностей. Мені не було куди бігти і ховатися, коли було важко. Це спонукало мене дивитися в очі труднощам, які я вдома вдало минала. Наприклад, мені дуже важко знаходити спільну мову з іншими людьми. Для мене це було пекло спочатку, і я хотіла втекти, адже в моїй голові була купа безглуздих думок (вони на мене дивно дивляться, можливо я їм не подобаюсь, чи вони про мене поганої думки). Через це я ходила, немов залякане кошеня. Але, як у випадку з кошеням, якщо його любити і піклуватися про нього, воно швидко відкриється для інших – так само відбулося і зі мною. Я захотіла взяти участь у волонтерській програмі, тому що, дивлячись на своє життя, не знаходила надії на майбутнє і все частіше  думала, що піти з життя було б дуже добре не тільки для мене. Тому ця волонтерська програма була для мене останньою надією. Але, коли я опинилася в Індії, мені стало страшно. В той час я не могла спілкуватися англійською і з України я була одна. В той час мені було дуже самотньо. Але я вдячна організаторам і волонтерам з інших країн, що ніколи не залишали спроби зламати мій захисний бар`єр, і зрештою, вони розбили стіни, які я збудувала навколо себе. Тільки завдяки цьому я могла насправді відкритися перед ними і радісно проводити час. Мені було важко дотримуватися правил, здавалося, що пригнічують мою свободу. Але на практиці я побачила, що часто слідкуючи за своїми бажаннями, я опиняюся ще у більшому відчаї. Коли я це зрозуміла, то дотримуватися правил стало навіть цікаво. Мій девіз був “Виклик і згуртованість”. По натурі я людина, яка хоче обійти всі труднощі, і я не хочу контактувати з іншими людьми. Але упродовжі свого волонтерства я насправді побачила, наскільки важливо кидати виклик своїм страхам і помічати той самий дивовижний результат.  Також завдяки виклику я зрозуміла, наскільки прекрасно бути в одній команді і ділитися в буквальному сенсі.
03-(2)

Любов Іванова, Конг Джу, Південна Корея, 2015-2016

Ще з раннього дитинства почувалася обділеною, постійно соромилася своєї сім’ї. Оскільки я народилася сьомою дитиною, завжди доводилося доношувати одяг після старших сестер. Тато працював на будівництві і майже кожного разу повертався додому напідпитку, тільки контролював нас, чи все зробили, і наказував без причини. Мені так не вистачало тиші, вільного часу і власного простору. І в школі я вчилася погано. Із заздрістю дивилася на життя інших і соромилася розповідати про моє. Якось почула від знайомих про можливість поїхати за кордон в якості волонтера і вирішила, що пора не просто мріяти, але в реальності змінити своє майбутнє. Проте з приїздом в Корею мої очікування не виправдалися. Знову довелося ділити кімнату з іншими волонтерами, тепер їх було вдвічі більше. Їжа – вогонь, рот від неї просто горів у прямому смислі, рис ми їли кілька разів на день. Перший місяць мені все не подобалось, тому я лише жалілася і нарікала на все. Але коли вперше ми побували в гостях і побачили умови життя корейців, я не могла повірити, що так живіть майже всі. Лише згодом зрозуміла, що не обов’язково треба мати багато, можна бути задоволеним незначним. Я помилялася, думаючи, що у нас в сім’ї убоге харчування. Моє уявлення про багатство дуже відрізнялося від південнокорейського. Наявність в домі ліжка, дерев’яних меблів, гарячої води і власної землі навколо дому свідчить про заможність. Достатньо було сказати, що у моїх батьків 8 дітей, і всі починали мені заздрити. У Кореї я не тільки перестала соромитися своєї сім’ї, а навіть почала гордитися нею. Розмовляючи іноземною мовою, немало критики вислуховувала у свою адресу, а цього я так боялася з дитинства. Наспраді, не страшно – помилятися. Мої нові друзі часто сміялися з моєї вимови. Спочатку це було прикро, навіть не хотілося продовжувати вчитися. Але перестати вчитися означає не спілкуватися взагалі. Уперше мені вдолося стояти на сцені, танцювати і навіть брати участь на конкурсі корейської мови саме під час волонтерства. Коли настав час повертатися додому, я з радістю їхала на батьківщину, адже там чекала мене велика родина і розкішний дім з присадибною ділянкою і найсмачніший обід. Дев’ять місяців у Кореї змінили мої запити і цінності. Людина може ділитися з іншими, навіть якщо не має нічого матеріального. Дізнавшись за кордоном про цінність стосуків та спілкування, я загорілась бажанням передати цей досвід і в нашій країні. Тепер я долучилась до молодіжної організації і на особистому досвіді через проведення різних заходів і сплкуючись з людьми, ми змінюємо життя молоді, відправляючи їх за кордон в якості волонтерів.
IMGP4321

Катя Черепніна, Індія

Минуло близько двох років, як я повернулася з Індії, але відчуття таке, ніби це було вчора. Країна, про яку я раніше нічогісінько не знала, за 10 місяців перетворилася для мене на місце, за яким я сумую кожного дня. Індія назавжди залишилася в моєму серці, подарувавши теплі спогади, найщасливіші моменти і дорогих людей. **** У житті нас чекають різні труднощі, при зустрічі з якими хочеться здатися. Закінчивши один з найкращих університетів України, я знала багато теорії, та, на жаль, так і не зрозуміла таємниці, як стати людиною, що не впадає у відчай в проблемах, а має силу їх подолати. Почувши про участь у волонтерській програмі Good News Corps, я залишила заявку. Мені хотілося поїхати в ту країну, яка б кардинально відрізнялася від України, щоб дізнатися і випробувати щось нове, тому вибрала барвисту, яскраву Індію. Зібравши усі необхідні документи, якимсь дивом ми отримали візу і навіть не помітили, як уже приземлилися в аеропорту невідомого нам міста Ченнаї, де мали провести майже рік. Ченнаї – четверте за розмірами місто Індії, найбільш значимий порт, розташований на півдні півострова уздовж Бенгальської затоки. Засноване воно набагато раніше усім відомої Калькути чи Бомбею, ставши першим центром Британської Індії. Саме тому воно поєднало в собі британську велич та природну індійську красу. Туристів Індія завжди приваблювала, створюючи навколо себе безліч міфів. І хоч Індія відноситься до ряду країн, що стрімко розвиваються, проте більшість людей помилково вважають її бідною. Це зовсім не так. Як тільки ми приземлилися, я була надзвичайно здивована від європейської архітектури, елегантних красивих жінок у яскравих костюмах і від маленьких дітей з шоколадною шкірою, що дивилися на мене своїми чистими очима. Індія – країна контрастів, де кожен затримує увагу на тому, що вважає важливим. Звичайно, там я зіткнулася з багатьма речами, яких зовсім не розуміла. Наприклад, як можна їсти, використовуючи при цьому лише праву руку? Або як можливо жити в країні, де постійно спекотно і неймовірно шумно, де неможливо залишитися наодинці, де корови ходять проїжджою частиною дороги поряд з автобусами, а люди на ходу застрибують у набиті битком салони?Як їхати в поїзді, якщо одне місце продане для трьох чи більше пасажирів або як можна прости прилягти на дорозі, щоб відпочити? Та невдовзі це стало настільки звичним, що вже важко було уявити, як може бути по-іншому. Одного разу, прогулюючись вузькими вуличками нашого міста, ми зустріли гарненького хлопчика і його маму. Моя подруга сказала жінці місцевою мовою: “У вашого сина дуже гарні очі”. І вона так зраділа, що взяла нас за руки і повела до себе додому. Цю жінку звали Аму. Відтоді ми дуже любили приходити до них додому і разом проводити час. Їх помешкання складалося лише з однієї кімнати і маленької кухні, а підлогу замінювала втоптана земля. В маленькій кімнаті, де поміщались ліжко і великий телевізор (особливість усіх індійських сімей), Жила Аму з чоловіком і двома дітьми. Запрошуючи нас в гості, вона застеляла покривало на вулиці, давала дітям кілька монет і відправляла їх в магазин, після чого вони поверталися з газетою, в якій  було загорнено декілька коржиків, і маленьким пакетом молока.  Аму готувала нам каву. Сідаючи перед нами, вона переливала каву з одного стакана в інший. Це особливий індійський ритуал, завдяки якому кава стає неймовірно смачною. Аму пригощала нас і ми довго спілкувалися. Одного разу Аму познайомила мене зі своєю мамою, хворою на туберкульоз. У їх ній сім’ї було немало причин для смутку, але тут, в Індії, я побачила, що щастя людини абсолютно не залежить від обставин.   Якось під час прогулянки по парку до мене підбігла мавпочка і схопилася за пляшку з водою, що була в мене в руках. Довго ми з нею боролись, але я уступила. Мавпа, щаслива від здобичі, заліза на дерево і почала пити. Де ще я побачила б таку картину?За це рік я пережила набагато більше дивовижного, аніж за все життя. Труднощі приносять нам новий досвід, відкривають нові очі і дарують нові відчуття. В Індії я познайомилася з школярем на ім’я Соломон, який зовсім втратив надію. Зустрівшись із нашою організацією, він почав мріяти – поїхати волонтером в іншу країну, як ми, і жити там заради інших. Цього року за програмою GNC він поїхав у Південну Корею. Коли ми від’їжджали в Україну, його сім’я прийшла о 5 ранку провести нас. Разом ми плакали, тому що, не дивлячись на колір шкіри та іншу мову, ми стали сім’єю, і будемо згадувати один одного незалежно від відстані між нами.
iana_africa_bg2

Косар Яна, Танзанія, 2013-2014

Mambo Rafiki! Ці слова я вперше почула в аеропорту Дар-ес-Салама у спекотній і непередбачуваній країні Танзанія. У своєму житті я планувала, де відпочити, куди поїхати на літні канікули, як відсвяткувати день народження, але от прожити один рік в Африці в якості волонтера ніяк не входило в мої плани. Трішки передісторії. У школі я була тихою, непомітною, сором’язливою дитиною. Завжди залишалася на передостанньому місці у списках успішності учнів. Це мене хвилювало, хотілося багато в  собі змінити, перебороти свою невпевненість і боягузтво. Ровесники займалися тим, що у них краще за все виходило: танцями, спортом, малюванням, співом… Що ж до мене… Багато разів я питала сама себе, що мені цікаво, що добре виходить. Та не могла визначитися. Одного разу я потрапила а виставку культур світу у Києві, там познайомилась із молодіжною організацією IYF (international youth fellowship), довідалась про програму GNC. На виставці виступала одна засмагла дівчина із заплетеними дрібними африканськими косичками. Вона повернулася із Гани, де була волонтеркою цілий рік. Вона з такою радістю й ентузіазмом розповідала, як здорово було в Африці, які там життєрадісні люди і як їй ще хочеться туди повернутися. Тоді я подумала, що непогано було б ось так от поїхати далеко за екватор, вирвати один рік зі свого буденного життя, провести його там, де тебе ніхто не знає. Восени 2013 оголосили набір волонтерів, і я записалась. Складно було лише вибрати країну.  В Африку боялась, гадаючи, що там буде занадто складно. Вибрала Індію. При підготовці документів виникли проблеми з візою, вони стали для мене першим тренуванням, незважаючи ні на що іти вперед до своєї мети і мрії. Одне було зрозуміло: Що б не трапилося – все на краще. І це правда. Індія – не єдина країна в світі. Нас перенаправили в Танзанію. І я навіть зраділа, що Африка мене чекає. В Дар-ес-Саламі, найспекотнішому місті на березі Індійського океану нас чекали волонтери з різних країн: Південна Корея,  Таїланд, Аргентина, Перу, Китай, Філіпіни і  Кенія. Завдяки їм я могла відкрити культуру і цих країн, тепер можу привітатися на семи різних мовах. Природа Танзанії мене дуже здивувала, її красу не передати словами. Мені дуже подобалося виходити ночами на вулицю і дивитися на зорі. У такі моменти я зрозуміла, наскільки ми зайняті роботою і клопотами, що не помічаємо найпрекраснішого. Ми постійно дивимося вниз на землю і не помічаємо, що всесвіт величезний і наші можливості безмежні, як небо в Африці. Мене шалено радувала безліч екзотичних фруктів. Якось я навіть переїла авокадо. А за окраїною міста росло дерево манго. Коли настає грудень, тоді-то всі манго у вас в кишені. А от ананасів багато їсти не можна. Приїдете в Танзанію, тоді зрозумієте, чому. Повертаємось до волонтерського життя. Перших чотири місяці ми були вчителями у початковій школі. Спочатку я боялась заговорити з дітьми англійською. Подолавши свій страх, я чудово проводила час з дітьми.  діти навчили мене багато чому: радіти і посміхатися без вагомої причини, дякувати Богу за кожен новий день, не приховувати свою радість чи смуток, і танцювати під веселу музику. Кожного ранку в класі я чула “Міс Яна прийшла. Ура!” Складно передати відчуття, коли юрба дітей біжить тебе обнімати. Я зрозуміла: навчившись спілкуватися і розуміти дітей, ми зможемо зрозуміти і дорослих. Цей етап був дуже важливим у моєму житті. Безцінна практика роботи з дітьми дала мені можливість знайти хорошу роботу після повернення в Україну. Дуже важливо – брати максимально від усього, що з тобою відбувається. Після шкільної практики ми більше часу проводили зі студентами і дорослими. Нудьгувати не доводилося. Наш керівник не давав просто сидіти вдома, тому час проходив насичено і цікаво, а ми ідеально вивчили англійську і суахілі (національну мову Кенії і Танзанії). У школі, ні в університеті нас не вчать жити, спілкуватися з людьми, розуміти і приймати їх, ставити себе на їх місце. Провести рік в іншій країні, де немає поруч рідних, друзів і грошей, – Це чудова можливість зрозуміти життя. На початку історії я говорила, що хотіла змінитися. Будучи волонтером, я усвідомила, що це зовсім не обов’язково. Головне – бути собою і вчитися чути інших людей. У кожного є те, чого немає в тебе, через спілкування ми можемо отримати досвід і знання. Деякі слова близьких мені людей досі в моєму серці, вони не дають зневірюватися і труднощах. Танзанія – країна пісні і танцю, не дивлячись на бідність, люди не перестають усміхатися, нам варто у них вчитися багато чому. Я завжди знаходжу негатив. Один чоловік у Танзанії сказав мені: “Проблема не зміниться від того, що ти безконечно думатимеш про неї. Та я звідки тобі знати, це добре чи погано. Просто все приймай із вдячністю. Тоді життя стане світлішим!” У Танзанії всі люди – як одна велика сім’я, усі називають один одного братом, сестрою, навіть зовсім незнайомі. Там я стала набагато відкритішою і балакучішою. У різних містах Танзанії ми проводили табори англійської мови для студентів. Місто Мбея – батьківщина авокадо. А Мванза розташоване на березі найбільшого африканського озера Вікторія. У ці міста ми добиралися автостопом, без грошей, для мене це було ще одним викликом. У таких подорожах ми їли найсмачнішу їжу і ночували в готелях. Виявляється, подорож без грошей – можлива! Проводити такі заходи було дійсно цікавою справою. Молодь з інтересом і бажанням проводила час із нами. Ми співали пісні англійською, грали в ігри, танцювали і їли сендвічі з авокадо і бананом на обід пили сік із манго… Танзанія непередбачувана. Раптово може зникнути світло, і навіть вода на кілька днів. Ми завжди були готові до всього. Можу гордитися, що літрової пляшки мені вистачало, аби помитися і почистити зуби! Якщо проблему зустріти з усмішкою, вона швидше тебе покине. Навіть коли у нас не було води три дні, сусіди ділилися своєю без заперечень.  Комарі там теж були особливо набридливими, кусали все, що бачили. Проте малярією я не захворіла. Ми дуже слабкі люди, навіть маленький комар може вбити, та найважливіше, що є всесильний Бог, у якого я вірю, він береже кожен мій крок. Одним із пізнавальних і цікавих занять була спонсорська підтримка, яку ми шукали всілякими способами при підготовці до великих таборів. Ми зверталися в Міністерство освіти і молоді, знаходили найбільші компанії і виробництва Танзанії. Ми йшли на зустрічі із директорами і власниками крупних компаній і домовлялися про партнерство. Звичайному студенту не так легко вести ділові переговори, але в цій країні люди настільки прості.   Я могла вільно розмовляти з високоповажними людьми в їх офісі за чашкою чаю не турбуючись про свій вигляд чи статус. На одній зустрічі я почула дивовижну історію директора великої компанії з виробництва продуктів, як він починав свій бізнес із продажу замороженого соку. Він завжди виділяв час, щоб допомогти чи просто поспілкуватися: “Я був таким же молодим. Тоді не мав нічого, крім мрії і завзяття. Я допомагаю вам і хочу, щоб молодь Танзанії мала мрію і йшла назустріч труднощам, не витрачала даремно час, а всебічно розвивалась і спілкувалась з такими людьми, як ви.” В результаті ми отримали дуже багато спонсорської підтримки для табору на 1500 учасників. Все тому, що люди небайдужі до розвитку молоді Танзанії, це – майбутнє держави, значить, вони повинні отримувати правильну освіту і виховання, жити для інших. Рік в Африці був незабутнім. Час минає, але досі я пам’ятаю слова кожної дорогої мені людини. Усі неприємні ситуації згадую з посмішкою, адже вони загартували мене для майбутнього. Найпрекрасніші моменти закарбувалися в моєму серці. Я зовсім не шкодую, що провела рік в Танзанії і познайомилася зі щирими людьми. Ніколи не могла б подумати, що цей рік настільки мене змінить, що я захочу повернутися туди ще раз.
traditions_lg

Настя Косянчук, Замбія, 2013-2014

Слово “Африка” у мене завжди асоціювалося з голодними дітьми, пальмами й аборигенами в набедрених пов’язках. Одного разу на World Camp я побачила танець волонтерів, котрі побували в різних країнах Африки. У них були яскраві природні усмішки. «Чому вони так радіють? Що хорошого в тій Африці?» – думала я, поки сама не полетіла в країну незабутніх усмішок – Замбію. Їсти руками, готувати на вогні, їздити у старезних вантажівках, митися одним відром води, через 10 хвилин знімати уже сухі речі – це можливо тільки в Африці. Цілий рік я прожила у країні, де традиції переважають над сучасністю, людські якості мають більшу цінність, ніж гроші. Один із цікавих обрядів зберігся у племені Мукуні. Це вітання, при якому треба сісти навприсядки перед шалашем вождя і плеснути в долоні тричі. Мені цей обряд здавався настільки дивним, коли дивилася очима українки.  В Замбії я була не єдиною волонтеркою, зі мною були ще із Таїланду, Кореї, Китаю.Разом долаючи труднощі і традиції, ми ставали ближче один до одного і в будь-який момент готові були  підтримати. Волонтери в Африці займаються різноманітними справами: організація заходів GNC, курси для місцевого населення, навіть вирощування зелені. Дні були дуже насиченими. Незабаром, директор філіалу GNC в Замбії пояснив, що нам треба там жити, як африканцям. Спілкуючись із китайцями і корейцями, мені треба думати по-їхньому, щоб знайти спільну мову і погоджуватися з чужою точкою зору. Змінивши мій погляд на деякі речі, несподівано для себе я почала помічати, що хтось заносить мої речі в дім, коли починається дощ, а хтось останнім виходить із кухні, прибравши все те, на що мені не вистачило сил, хтось запасся неймовірним терпінням, пояснюючи, як розпалити багаття. Усе це були мої друзі, що відрізнялися світоглядом,кольором шкіри. Але їхні серця були набагато ширшими і привітнішими, ніж моє. Помічаючи це, важко було стримати сльози  і щиру усмішку, яка з’явилася не від розкішного життя, не від грошей, а від любові і турботи. Ці усмішки – відображення любові, яку волонтери отримують далеко від дому, від звичних умов життя, в далекій Африці. І ця любов – безцінний подарунок долі.