photo_2018-01-21_07-55-10

Ми можемо бути справді щасливими, коли щасливі люди навколо нас. Наше тіло складається із клітин. Якщо кожна клітина живе тільки для себе, тоді все тіло болить. Так само і в суспільстві. Тому із гаслом “Життя заради інших” наші волонтери проводять час у різних країнах і на різних континентах.
пе1

Волонтери у Перу

Державною мовою Перу є іспанська, нею розмовляють майже 90 % населення країни. Також державними мовами є мови корінних племен, інків, – кечуа та аймара. Для молоді дуже важливе вивчення англійської мови, чим і займаються там наші волонтери, проводячи англійські табори. Думаю, не тільки перуанці почнуть розмовляти англійською, а й наші українці із Перу повернуться справжніми інками зі знанням аймара чи кечуа.
28109366_1342382692573692_260293489_n

Бурунді

Бурунді Сергій Голуб з дитинства мріяв займатися футболом, і в Африці його мрія здійснилась. Його талант і навички стали в пригоді, аби тренувати  футбольну команду у Бурунді. Африканці – спритні спортсмени і дуже люблять футбол. Щоб грати, їм не стане на заваді відсутність спортивного одягу і взуття. Займаючись у такій команді, вчимося не зважати на несуттєві речі, а сміливо рухатися до мети.
photo_2018-01-21_09-08-45

Для волонтера GoodNewsCorps не існує слів “не зможу”, “не вмію”

Нам буває важко рухатись вперед, коли бачимо перед собою перешкоду. Але проблема не в обставинах. Насправді людина може пристосуватися до будь-яких умов. Нас більше всього хвилює питання “Як вирішити ці трабли?” Курйоз в, тому що ми поставили собі в житті якісь межі: “Це я не вмію” ; “Я ніколи цього не робила” і тому подібне. Все ми вміємо і можемо, а якщо і справді не вміємо (не можемо), то вчимося швидко. Аби бажання було у людини, якась конкретна ціль, яка буде мотивувати, завдяки якій всі межі – уже не межі. Тому пропонуємо вам приєднатися до Волонтерської програми – це допоможемо пройти ваші межі. Так наші волонтери в Японії проводять час у будинках для пристарілих, готують для стареньких людей цікаві програми, діляться з ними своїми посмішками піклуванням. Для цих людей наші волонтери – справжня радість і надія. Ми можемо дати іншим набагато більше, аніж думаємо.
_MG_3944

Остапенко Таня, Індія, 2016-2017

Моя сім`я була звичайною. Я б навіть сказала, бідною. Через це в школі у мене почалися проблеми з однокласниками. Вони насміхалися наді мною, тому що я не мала брендового одягу, а подорожі з класом мої батьки просто не могли собі дозволити. Кожного разу після знущань і побиття в класі, я скаржилася вчителям та батькам, але ніхто на це особливо не реагував..Ці події зробили мене закритою людиною, яка ненавидить усіх, навіть близьких. Свої проблеми та переживання я не могла більше ні з ким розділити. Тому декілька разів я навіть намагалася накласти на себе руки. Дякувати, з цього нічого не вийшло. Будучи студентом університету, я побачила рекламу організації і вирішила, що мені варто поїхати волонтером. На фото я бачила дуже радісних студентів, хоча вони знаходились далеко від своєї домівки, в далеких країнах, а інколи, на інших континентах. Я також хотіла спробувати жити як вони. Я зрозуміла, що без змін у своєму житті я не зможу далі щасливо жити. Адже, девіз організації – “Виклик, зміна, об`єднання”. Так я поїхала в Індію. Хоча я знаходилась у країні, де спочатку не мала сім`ї, друзів, але за рік бачила піклування з боку оточуючих людей. Хоча у них майже нічого не було, але вони давали мені більше, ніж я очікувала. Я думала, що їду волонтером, щоб допомогти їм, але насправді я отримала набагато більше – їх любов. Вони стали для мене справжньою сім`єю. А Індія – другою домівкою. Проживши там рік, я могла навчитися жити і працювати з людьми, які цілковито відрізняються від мене. Спочатку це було дуже важко, адже у нас різний колір шкіри, мова, різна національність та менталітет, спосіб мислення, характер, виховання. Вже в дитинстві я любила робити щось сама. Це дуже зручно, адже я сама вирішую, що добре, а що погано, це правильно, чи ні. Але, коли я працювала з іншими, я могла бачити, що мій погляд не завжди вірний, а так само і я роблю достатньо помилок. Це допомагало мені розвиватися, а також, я зрозуміла, що навчитися можливо від будь-якої іншої людини. Але це було неможливо, поки я вважала, що я краща за інших. Одного разу, коли ми готувалися до мюзиклу, я була відповідальна за частину декорацій. Це було важке завдання для мене, тому що я не могла знайти необхідних матеріалів. А, коли мені підказували, як можливо це зробити, я не могла слухати. Це зовсім не підлаштовувалось під мій стандарт. Я думала, що ця людина ненавидить мене, тому завжди говорить те, що мені не подобається. Але, коли я залишила свою амбіцію і прийшла за допомогою, я здивувалася, що та сама волонтерка з радістю допомогла мені. Я ніколи не можу зробити щось добре, якщо роблю сама. Часто мені доводилося робити те, чого не робила раніше. В таких випадках я повинна показати свої недоліки. Це було для мене справжнім викликом, тому що я завжди хочу приховати, що чогось не знаю або не вмію. Я думала, що це справжня ганьба. Особливо яскраво це побачила, коли ми готувалися до кемпу в одному з ВУЗів. Я навіть не могла уявити, що буду виступати на сцені, адже до цього я ніколи не танцювала. Хоча спочатку у мене нічого не виходило, але одна студентка постійно вчила мене та пояснювала. Знову й знову ми робили те саме, поки я не вивчила. І коли ми виступали, вона завжди мене підтримувала. А через деякий час я вільно виходила на сцену і навіть була ведучою. Долаючи маленькі труднощі, я можу зростати і досягати великих цілей. Коли я повернулася додому, то була вдячна за любов і піклування моїх батьків, а також за можливість поїхати в іншу країну волонтером. Адже вони насправді переживають за мене, чого раніше я не розуміла. Після відновлення у ВНЗ я з радістю розповідаю іншим студентам, як провела незабутній рік у своєму житті. Я можу передавати їм те, як змінилося моє мислення за рік. А також, я щаслива кинути виклик і отримати зміни.
тайланд

Таїланд

Не кожному волонтеру може пощастити побувати на будівництві молодіжного центру. Наші волонтери у Таїланді отримали таку можливість. У цій країні дуже активний молодіжний рух. Тому чекаємо волонтерів з новим досвідом та ідеями для України.

Денис у Перу ділиться з нами своїми враженнями від перебування. Аж захотілося туди поїхати.

Зараз ми готуємося до дитячого табору у місті Серро-де-Паско. Це місто розташоване на висоті 4380 м над рівнем моря. Упродовж року температура повітря залишається незмінною, 5-10 градусів С. Тут холодно і через висотність трохи болить голова, але дуже гарно. Можна побачити шахти, вириті понад 600 років тому у пошуках золота і срібла іспанськими колонізаторами. Хто ще вагається, куди б поїхати волонтером, їдьте в Перу!
PICT6571

Подвойська Таня, Південна Корея, 2007

Рік коротше одного дня. Із самого дитинства я була дуже закритою і наляканою дитиною через складні сімейні обставини. Мій батько був алкоголіком і мучив усю сім’ю. Він бив маму, і міліція була частим гостем у нас вдома. Коли батько приходив п’яним, я страшенно його боялася. Доходило до того, що я банально ховалася під ліжко. Якось мама знайшла мене під ліжком, а на її обличчі була тривога і печаль. Так не могло продовжуватися. Мої батьки розлучилися, старший брат вступив в інше місто і я залишилась одна. Я дуже сумувала за татом і любила його. Все життя відчувала себе самотньою і нещасною, без будь-якої цілі. Нічні жахи, тінь біля ліжка, страх смерті… Цим було наповнене моє дитинство. Я нікому не могла розповісти свій біль, навіть мамі. Єдине, що я могла, – молити Бога, щоб моє життя змінилося.  Одного разу, повертаючись зі школи додому, мої однокласники звернули увагу на пристойно одягненого чоловіка, це був мій батько. Я не впізнала його. Моєму здивуванню не було меж, коли пристойно одягнений чоловік постукав у двері нашого будинку. Це справді був мій тато! Справа в тому, що він познайомився з організацією, яка змінила не лише його життя, а й всієї нашої сім’ї. . Через лекції MIND, тренінги і спілкування, він кинув випивку. Моїй радості не було меж, коли вперше за стільки років я побачила тата тверезим. Пізніше наша сім’я відновилась. Моє життя почало набувати смислу й інтересу. У сім’ї з’явилося взаємне спілкування, уперше ми могли розповідати про свої труднощі і переживання, хоча мені було дуже непросто це робити. Поступово я могла навчитися спілкуванню з людьми і ставала більш відкритою.  Коли мені виповнилося 18, тоді я довідалася про програму волонтерства за кордон. Це стало цікаво, бо я дуже любила подорожувати і спілкуватися з іноземцями. А ще я бачила радість волонтерів, які приїжджали в Україну: їхнє життя було наповнене барвами і незабутніми спогадами, вони дійсно змінювалися, стикаючись із труднощами і долаючи бар’єри на своєму шляху.  Я записалась волонтером в Південну Корею. По-перше, я хотіла побувати біля витоків організації, а також побачити абсолютно невідому мені країну.  Ця поїздка була схожою на подорож до казкової країни і водночас була для мене величезним викликом, Чого я не могла уявити спочатку. Гасло організації “Виклик. Об’єднання. Зміна” ожив у моєму житті. Довелося зіткнутися із безліччю невідомих мені речей. Мені було незрозумілим абсолютно все: від мови до поведінки людей. Перед відправленням я встигла вивчити тільки алфавіт, але могла спілкуватися англійською, тому мені не було дискомфортно. Корейську все одно треба було вчити. Програма передбачає три місяці на вивчення мови, але було настільки багато заходів, і на всіх треба було брати участь, тому я вчила мову через живе спілкування і словник. Упродовж всієї поїздки я бачила, наскільки я закрита і черства людина, що має своє уявлення про все на світі.  Перше, що мене вразило в Кореї, – краса і розмаїття природи, особливо гори. Поряд з горою я відчувала себе мурашкою. Найголовніше, там могла побачити свою межу, свої рамки і своє я.  Відправляючись в Корею, Я хотіла бути там в одному місті із земляками. Але вийшло не за моїми планами. І упродовж всього перебування червоною ниткою пролягав факт, що все в житті не за планами відбувається. Я була у Сеулі, одна україномовна. Такий початок був мені зовсім не до душі. Мене так добре зустріли, але я навіть пошкодувала, що взагалі приїхала. Всю дорогу до Сеула я нарікала. Але ж я – волонтер, не мені вибирати.  Найскладнішим із усього була моя впертість і бажання всіх підлаштувати під себе. Корея виявилася абсолютно відмінною від України, тому я бачила свій вузький кругозір. За цей рік мені випало багато де побувати, багато чим займатися і часто виступати на публіці. Усі відразу помічали моє європейське обличчя і проявляли до мене інтерес. Я довго соромилась і комплексувала, поки не отримала свободу від себе самої. Цьому посприяло декілька ситуацій. Корейські волонтери, що повернулися додому, готували фестиваль із представленнями тої країни, де вони побували. Дивлячись на виконання національних танців і гру акторів, я була вражена, що  прості студенти як я, можуть грати на професійному рівні. Мені заважало одне: я боюся, я не зможу, я не така… За цей рік рід довелося робити багато незвичних для мене речей. Уперше я вчила східну мову. Взагалі-то, як лінгвісту, вивчення мови не мало стати для мене проблемою. Але були моменти, коли голова розривалась і підручники літали. Перше, чому вчила нас наш репетитор, був не алфавіт, а «хальсу ітта!», що означає «ви зможете!». Цей позитивний настрій, цей поштовх дуже сильно допоміг мені у вивчені мови. Взагалі всім доводилося мене підштовхувати.  Незадовго після приїзду, коли я ще зовсім не знала мови, проходив табір корейської культури, масштабний захід. Там проходив конкурс корейської мови, і на ньому я зайняла перше місце! Молодець! Я всім завдячувала знайомій студентці, яка мене просто-таки видресирувала: навчила, як говорити, як жестикулювати і навіть свій костюм дала для виступу. Уперше я відчула свободу від моїх думок, наче не я виступала. Тому сміливо можу сказати, що перемога не моя.  Далі навесні я стала свідком грандіозної події – виставки культур, організованої нашою організацією. ця виставка була проведена вищому рівні. Саме тоді я більше всього виступала на сцені: танцювала африканський і киргизький танці, представляла для відвідувачів Україну. Одного разу мене попросили розповісти англійською, як я потрапила волонтером в Корею, і для чого це потрібно дітям американських військових. Хоч я не так добре знаю англійську, тому хвилювалася, але я помітила одну особливість – студенти організації ніколи не відмовлялися від завдань і доручень, чи то виступ на сцені, чи супровід посла. Я вирішила, що теж хочу спробувати, теж хочу бути, як вони. Тому абсолютно вільно почувалася на сцені. Цей момент дав розуміння, що я можу робити абсолютно все. Обмеження існують тільки у моєму мозку. За цей рік мені випало бачити себе в різних ролях: вчителя російської та англійської мов, танцюриста, спробувати розмовляти незвичною мовою, їсти незвичну їжу, жити новим способом життя, а найголовніше – подолати свій ліміт. Майже кожного дня я зустрічала свій край, навіть плакала через нерозуміння, але змогла прожити рік з величезною радістю, чим завдячую місцевому населенню, студенткам і “тітонькам”, з якими жила. Я отримала так багато любові, турботи і підтримки, як не могла отримати у дитинстві від батька. Мене ставили куратором, але я сама стільки вчилася, що навіть через 10 років той досвід є хлібом і життєвою мудрістю для мене. Один раз і назавжди я зрозуміла: те, що приготовлено долею, обставини, люди і ситуації – це найкраще і важливе для мене, це те, що робить мене сильною і щасливою.  Ніколи не перестану дякувати Богу за цей унікальний шанс і бажаю, щоб кожен читач у своєму житті спробував подібне!
IMGP2609

Світлана Ткачук, Індія, Ченаї, 2014-2015

З дитинства у мене було багато страхів. Через те, що мій батько пив і сім`я була бідною, я не любила багато спілкуватися і знайомитися з новими людьми. Я добре вчилась, і глибоко в моїй душі було бажання досягнути великого успіху в цьому житті своєю власною працею та старанністю. Я хотіла стати впливовою заможною людиною, щоб зробити себе і мою сім`ю щасливою. В той час я не знала, що існує інше, насправді щасливе життя – життя заради інших. Поїхавши за волонтерською програмою в Індію мені довелося навчитися долати свої страхи, спілкуватися з багатьма людьми, думати не тільки про себе і свої проблеми. Керівник волонтерської програми  одного разу сказав: « Чи знаєте ви, як можна полюбити Індію, хоча культура, традиції і люди тут зовсім не такі, до яких ви звикли? – Тільки якщо ви вийдете за межі свого розуміння і почнете дивитися на речі не своїми очима, а очима місцевих жителів». Я не намагалася змінити себе, я просто жила разом з ними, робила, як вони, і нарешті, ми стали дуже близькими і рідними. Іноді мені казали, що я схожа на індіанку. Думаю, вони мали на увазі не тільки зовнішність, адже за час, який я провела там, наші серця з`єдналися. Будучи волонтером, не раз доводилося залишати свій характер і сором`язливість. У нас часто були зустрічі волонтерів, на котрих ми планувала наступні заходи, репетирували танці, готували майстер-класи для індійських студентів і спілкувалися. Одного разу наш керівник сказав, що дуже важливо висловлювати свою душу. Показати свій внутрішній світ можна через все, наприклад, через пісню, танець, або просто розповісти, і не важливо, добре у вас виходить, чи ні. І всі волонтери виходили по черзі і виступали, хто як міг. Це було весело. Знімаючи свої “маски”, ми ставали ближчими. Це був дуже насичений рік, крім цього, я кожного дня вивчала життя в Індії, було також багато завдань та обов`язків, які змушували мене думати і планувати свій день. Волонтери по черзі готували сніданки для всіх, прибирали дім, ходили за покупками. В такі моменті я згадувала свою сім`ю і думала про те, що мало спілкувалась, не висловлювала свою душу і мало дякувала. Озираючись назад, бачу, що в той час я постійно рухалася вперед, залишаючи свої стандарти і упередження просто тому, що в мене не було іншого виходу. Саме тому – це унікальна волонтерська програма. Адже сидячи вдома у звичних умовах, ми робимо тільки те, що можемо чи хочемо. Всіляко намагаємося обминути труднощі, позбавляючи себе можливості отримати новий досвід і нову силу. Ми відгороджуємося від людей, які нам не подобаються, а кожна людина – це новий світ.
SL703391

Скороход Роман, Південна Корея, 2007

Волонтерство в Кореї стало початком моєї зміни. Пережиті там події досі живуть у мені яскравим спогадом. З дитинства моєю заповітною мрією було подорожувати, але я жив у селі, і ця мрія здавалася такою далекою і недосяжною. З віком все більше думав, що мої мрії – безглуздя. Почали з’являтися шумні друзі, азартні ігри, клуби, бари, алкоголь, марна трата часу. Із кожним прожитим днем моє життя ставало все більш порожнім, всередині відчував прірву, через яку неможливо покласти міст для порятунку від тягаря. В один найзвичайнісінький день до невеликого містечка приїхали волонтери із Південної Кореї. Ці волонтери проводили день корейської культури, детально розповідали про зовсім інше життя, наповнене подорожами і яскравими подіями. Тоді я дізнався про волонтерську програму GoodNewsCorps. Ми почали спілкуватися з корейцями, хоч складно було зрозуміти їх ламану російську. З кожним днем мені все більше хотілося поїхати волонтером.   Про Корею я знав лише з слів волонтерів, насправді вона виявилася зовсім іншою. Першим випробуванням для мене стала їжа, але я нікому не виказував свого невдоволення з цього приводу. Спочатку я заспокоював себе словами: “Я волонтер. Все має бути добре, потерпи. Тільки посміхайся.” Через місяць терпіння закінчилося. З корейською мовою теж була справжня біда. Я сумлінно старався вчити зранку до ночі, стіл був завалений підручниками, але невдовзі  і тут потерпів фіаско. Усі знали і бачили як я проводжу час, але все одно з великою любов’ю і турботою ставилися до мене. Бачачи це, мені стало соромно за себе такого. В Україні, вдома я не знав, що значить розповідати про свої проблеми, навіть у сім’ї ми нечасто спілкувалися від душі, тому мені складно було подолати цей бар’єр із людьми, яких я раніше ніколи не знав.  За короткий час у Кореї я міг цьому навчитися (точніше, у цьому мені допомогли). Упродовж року я багато подорожував, бачив чимало красивих пейзажів. Уся ця краса – тимчасова, зберігся корисний досвід, отриманий тоді. Незважаючи на те, що Корея – дуже заможна, розвинена держава, там багато людей душевно слабкі. Раніше мені здавалося, якщо буду багатим, значить життя вдалося, але проблеми є у всіх, незалежно від статусу. А ти долаєш проблеми, або ж вони долають тебе. Спочатку було дуже важко звикнути до корейської гострої їжі, але оскільки не залишалося вибору, то довелося перемагати себе і їсти. Як не дивно, згодом ця їжа мені дуже полюбилася. Через маленьке випробування я побачив, що лише долаючи труднощі, людина може стати щасливою. Я дуже вдячний тим людям, які приймали мене таким, яким я є, не вимагаючи нічого взамін. Дивлячись на себе, не можу сказати, що багато їм віддав, навпаки, багато отримав і навчився. Кожна людина, як фрукт, має свій смак. Стикаючись із чимось новим, незнайомим, хочемо кинути. Лиш подолавши страх і спробувавши цей фрукт багато-багато разів, відчуємо дивовижний смак, і він назавжди залишиться у нашій свідомості.  Не важливо, де ти живеш – у маленькому селі чи у великому місті – ми скрізь вчимося бути вдячними, з цього починаються зміни. Корея стала для мене другою батьківщиною, тому з радістю хочу побувати там ще раз.
SL703393

Штурмак Леонід, Південна Корея, 2007

«Очима радості» Час, який приніс нам радість і змінив мої погляди на життя! Мене звати Леонід. Я був волонтером у Південній Кореї в 2007-2008 рр. Сам я ріс у звичайній простій українській сім’ї. Дитинство моє проходило в труднощах, які вона переживала. У нас був будинок, машина, батьки працювали на хорошій роботі. Сім’я не була бідною, здавалося, навіть сусіди нам заздрили. І дійсно, збоку все виглядало добре, харчувались добре, і одягались непогано. Але часті сварки батьків через незрозумілі мені причини змушували мене задуматися над життям глибше. Я намагався зрозуміти, що ж у житті найважливіше. Ніхто не пояснив мені, чому в нашій сім’ї немає радості і спокою. З дитинства у мене з’явилася мрія багато подорожувати і побачити весь світ. Іноді у фільмах дивився, як люди демонстрували щасливе життя, багато сміялися і спілкувалися один з одним. А в реальності для мене це було неможливим. Часто заздрив людям, які жили відкрито, легко розповідали все, що було всередині. А я ріс дуже закритим від того, що нічого було показати, крім печалі і внутрішніх страждань. Мене турбував мій внутрішній світ, його хотілося змінити. Одного разу по запрошенню прийшов в молодіжну організацію, там молодь танцювала, готувалася до заходу, на якому незабаром їм треба було виступати. І зразу було помітно, як сильно блищали їхні очі від щастя. усмішки були красивими, а обличчя – яскравими і світлими. Подивившись лише декілька танців, зрозумів, що таких людей ще ніколи в житті не зустрічав. Вони не робили зусилля, аби посміхнутися, як це я робив, вони сміялися щиро. Вони сильно вразили мене своєю відкритістю. Через деякий час мені пощастило поїхати волонтером у Південн Корею. Живучи там цілий рік, я побачив дуже багато нового і почав дивитися на своє життя по-новому. До поїздки мені здавалося, головне – старатися, все  робити добре, з усіх сил, тоді в житі все вийде. Але також я знав, що є внутрішній світ, який потребує змін. Мої плани і думки були сфокусовані лиш на мені. Поїздка за волонтерською програмою допомогла звільнитися від своїх рамок сприйняття цього світу, подивитися на все ширше і глибше. Будучи волонтером, навчився помічати головне і радіти життю.
зімбабве

Зімбабве

Тимур Ліпін поїхав завойовувати нові території у Зімбабве. Чекаємо від нього новин. Нам теж дуже цікаво, чим живуть там люди і який відбиток їхнє життя покладе на нашому волонтерові.
перу

Перу, м. Серро-де-Паско

Денис Ткачук перебуває в місті Серро-де-Паско . (місто розташоване в Андах на висоті 4380м, що робить його одним з найвищих поселень у світі.) Там дуже мало кисню, тому іноді, від незвички, волонтерам доводиться дихати через балон. Вони на даний час проводять підготовку до дитячого табору. Знайомляться із місцевим населенням і краєвидами країни
уфіоп

В Ефіопії волонтери проводять час у бідних районах

Життя проходить так швидко. Не думала, що на іншому кінці планети зможу бути комусь корисною. Тут моя допомога полягає в тому, щоб подарувати часточку любові і піклування. Ми відвідуємо бідні райони, проводимо там різноманітні заходи для маленьких дітей і школярів. Вони такі щасливі, і для нас це безцінний досвід.

Волонтерське життя у Таїланді

Таїланд відкрив українським волонтерам нові можливості. Часто їм доводиться стикатися з труднощами у вивченні тайської мови. Люди навколо них від усього серця допомагають і підтримують. Це дає стимул розвиватися і рухатися вперед. У програмі волонтерів – проведення курсів російської мови. Немало солоді цікавиться. Таким чином вони мають багато живого спілкування і практики тайської мови.
IMG_2452

Вікторія Ліченко, Індія, 2017

Раніше моє життя не виходило за рамки моєї квартири,  але навіть тоді я мала впевненість, що я знаю все, а решта помиляються. На основі цього я не могла нормально спілкуватися зі своєю сім`єю,  я дуже легко втрачала друзів. Але після завершення мого волонтерського терміну на багато речей я стала дивитися інакше. З`явилося життя в моєму серці не від  добрих вчинків, а від того, що люди, яких я зустріла в Індії, не зважаючи на обставини, давали мені багато любові. І я помічала цю любов, тому що навколо мене не було звичних зручностей. Мені не було куди бігти і ховатися, коли було важко. Це спонукало мене дивитися в очі труднощам, які я вдома вдало минала. Наприклад, мені дуже важко знаходити спільну мову з іншими людьми. Для мене це було пекло спочатку, і я хотіла втекти, адже в моїй голові була купа безглуздих думок (вони на мене дивно дивляться, можливо я їм не подобаюсь, чи вони про мене поганої думки). Через це я ходила, немов залякане кошеня. Але, як у випадку з кошеням, якщо його любити і піклуватися про нього, воно швидко відкриється для інших – так само відбулося і зі мною. Я захотіла взяти участь у волонтерській програмі, тому що, дивлячись на своє життя, не знаходила надії на майбутнє і все частіше  думала, що піти з життя було б дуже добре не тільки для мене. Тому ця волонтерська програма була для мене останньою надією. Але, коли я опинилася в Індії, мені стало страшно. В той час я не могла спілкуватися англійською і з України я була одна. В той час мені було дуже самотньо. Але я вдячна організаторам і волонтерам з інших країн, що ніколи не залишали спроби зламати мій захисний бар`єр, і зрештою, вони розбили стіни, які я збудувала навколо себе. Тільки завдяки цьому я могла насправді відкритися перед ними і радісно проводити час. Мені було важко дотримуватися правил, здавалося, що пригнічують мою свободу. Але на практиці я побачила, що часто слідкуючи за своїми бажаннями, я опиняюся ще у більшому відчаї. Коли я це зрозуміла, то дотримуватися правил стало навіть цікаво. Мій девіз був “Виклик і згуртованість”. По натурі я людина, яка хоче обійти всі труднощі, і я не хочу контактувати з іншими людьми. Але упродовжі свого волонтерства я насправді побачила, наскільки важливо кидати виклик своїм страхам і помічати той самий дивовижний результат.  Також завдяки виклику я зрозуміла, наскільки прекрасно бути в одній команді і ділитися в буквальному сенсі.
03-(2)

Любов Іванова, Конг Джу, Південна Корея, 2015-2016

Ще з раннього дитинства почувалася обділеною, постійно соромилася своєї сім’ї. Оскільки я народилася сьомою дитиною, завжди доводилося доношувати одяг після старших сестер. Тато працював на будівництві і майже кожного разу повертався додому напідпитку, тільки контролював нас, чи все зробили, і наказував без причини. Мені так не вистачало тиші, вільного часу і власного простору. І в школі я вчилася погано. Із заздрістю дивилася на життя інших і соромилася розповідати про моє. Якось почула від знайомих про можливість поїхати за кордон в якості волонтера і вирішила, що пора не просто мріяти, але в реальності змінити своє майбутнє. Проте з приїздом в Корею мої очікування не виправдалися. Знову довелося ділити кімнату з іншими волонтерами, тепер їх було вдвічі більше. Їжа – вогонь, рот від неї просто горів у прямому смислі, рис ми їли кілька разів на день. Перший місяць мені все не подобалось, тому я лише жалілася і нарікала на все. Але коли вперше ми побували в гостях і побачили умови життя корейців, я не могла повірити, що так живіть майже всі. Лише згодом зрозуміла, що не обов’язково треба мати багато, можна бути задоволеним незначним. Я помилялася, думаючи, що у нас в сім’ї убоге харчування. Моє уявлення про багатство дуже відрізнялося від південнокорейського. Наявність в домі ліжка, дерев’яних меблів, гарячої води і власної землі навколо дому свідчить про заможність. Достатньо було сказати, що у моїх батьків 8 дітей, і всі починали мені заздрити. У Кореї я не тільки перестала соромитися своєї сім’ї, а навіть почала гордитися нею. Розмовляючи іноземною мовою, немало критики вислуховувала у свою адресу, а цього я так боялася з дитинства. Наспраді, не страшно – помилятися. Мої нові друзі часто сміялися з моєї вимови. Спочатку це було прикро, навіть не хотілося продовжувати вчитися. Але перестати вчитися означає не спілкуватися взагалі. Уперше мені вдолося стояти на сцені, танцювати і навіть брати участь на конкурсі корейської мови саме під час волонтерства. Коли настав час повертатися додому, я з радістю їхала на батьківщину, адже там чекала мене велика родина і розкішний дім з присадибною ділянкою і найсмачніший обід. Дев’ять місяців у Кореї змінили мої запити і цінності. Людина може ділитися з іншими, навіть якщо не має нічого матеріального. Дізнавшись за кордоном про цінність стосуків та спілкування, я загорілась бажанням передати цей досвід і в нашій країні. Тепер я долучилась до молодіжної організації і на особистому досвіді через проведення різних заходів і сплкуючись з людьми, ми змінюємо життя молоді, відправляючи їх за кордон в якості волонтерів.
IMGP4321

Катя Черепніна, Індія

Минуло близько двох років, як я повернулася з Індії, але відчуття таке, ніби це було вчора. Країна, про яку я раніше нічогісінько не знала, за 10 місяців перетворилася для мене на місце, за яким я сумую кожного дня. Індія назавжди залишилася в моєму серці, подарувавши теплі спогади, найщасливіші моменти і дорогих людей. **** У житті нас чекають різні труднощі, при зустрічі з якими хочеться здатися. Закінчивши один з найкращих університетів України, я знала багато теорії, та, на жаль, так і не зрозуміла таємниці, як стати людиною, що не впадає у відчай в проблемах, а має силу їх подолати. Почувши про участь у волонтерській програмі Good News Corps, я залишила заявку. Мені хотілося поїхати в ту країну, яка б кардинально відрізнялася від України, щоб дізнатися і випробувати щось нове, тому вибрала барвисту, яскраву Індію. Зібравши усі необхідні документи, якимсь дивом ми отримали візу і навіть не помітили, як уже приземлилися в аеропорту невідомого нам міста Ченнаї, де мали провести майже рік. Ченнаї – четверте за розмірами місто Індії, найбільш значимий порт, розташований на півдні півострова уздовж Бенгальської затоки. Засноване воно набагато раніше усім відомої Калькути чи Бомбею, ставши першим центром Британської Індії. Саме тому воно поєднало в собі британську велич та природну індійську красу. Туристів Індія завжди приваблювала, створюючи навколо себе безліч міфів. І хоч Індія відноситься до ряду країн, що стрімко розвиваються, проте більшість людей помилково вважають її бідною. Це зовсім не так. Як тільки ми приземлилися, я була надзвичайно здивована від європейської архітектури, елегантних красивих жінок у яскравих костюмах і від маленьких дітей з шоколадною шкірою, що дивилися на мене своїми чистими очима. Індія – країна контрастів, де кожен затримує увагу на тому, що вважає важливим. Звичайно, там я зіткнулася з багатьма речами, яких зовсім не розуміла. Наприклад, як можна їсти, використовуючи при цьому лише праву руку? Або як можливо жити в країні, де постійно спекотно і неймовірно шумно, де неможливо залишитися наодинці, де корови ходять проїжджою частиною дороги поряд з автобусами, а люди на ходу застрибують у набиті битком салони?Як їхати в поїзді, якщо одне місце продане для трьох чи більше пасажирів або як можна прости прилягти на дорозі, щоб відпочити? Та невдовзі це стало настільки звичним, що вже важко було уявити, як може бути по-іншому. Одного разу, прогулюючись вузькими вуличками нашого міста, ми зустріли гарненького хлопчика і його маму. Моя подруга сказала жінці місцевою мовою: “У вашого сина дуже гарні очі”. І вона так зраділа, що взяла нас за руки і повела до себе додому. Цю жінку звали Аму. Відтоді ми дуже любили приходити до них додому і разом проводити час. Їх помешкання складалося лише з однієї кімнати і маленької кухні, а підлогу замінювала втоптана земля. В маленькій кімнаті, де поміщались ліжко і великий телевізор (особливість усіх індійських сімей), Жила Аму з чоловіком і двома дітьми. Запрошуючи нас в гості, вона застеляла покривало на вулиці, давала дітям кілька монет і відправляла їх в магазин, після чого вони поверталися з газетою, в якій  було загорнено декілька коржиків, і маленьким пакетом молока.  Аму готувала нам каву. Сідаючи перед нами, вона переливала каву з одного стакана в інший. Це особливий індійський ритуал, завдяки якому кава стає неймовірно смачною. Аму пригощала нас і ми довго спілкувалися. Одного разу Аму познайомила мене зі своєю мамою, хворою на туберкульоз. У їх ній сім’ї було немало причин для смутку, але тут, в Індії, я побачила, що щастя людини абсолютно не залежить від обставин.   Якось під час прогулянки по парку до мене підбігла мавпочка і схопилася за пляшку з водою, що була в мене в руках. Довго ми з нею боролись, але я уступила. Мавпа, щаслива від здобичі, заліза на дерево і почала пити. Де ще я побачила б таку картину?За це рік я пережила набагато більше дивовижного, аніж за все життя. Труднощі приносять нам новий досвід, відкривають нові очі і дарують нові відчуття. В Індії я познайомилася з школярем на ім’я Соломон, який зовсім втратив надію. Зустрівшись із нашою організацією, він почав мріяти – поїхати волонтером в іншу країну, як ми, і жити там заради інших. Цього року за програмою GNC він поїхав у Південну Корею. Коли ми від’їжджали в Україну, його сім’я прийшла о 5 ранку провести нас. Разом ми плакали, тому що, не дивлячись на колір шкіри та іншу мову, ми стали сім’єю, і будемо згадувати один одного незалежно від відстані між нами.