IMGP2609

Світлана Ткачук, Індія, Ченаї, 2014-2015

З дитинства у мене було багато страхів. Через те, що мій батько пив і сім`я була бідною, я не любила багато спілкуватися і знайомитися з новими людьми. Я добре вчилась, і глибоко в моїй душі було бажання досягнути великого успіху в цьому житті своєю власною працею та старанністю. Я хотіла стати впливовою заможною людиною, щоб зробити себе і мою сім`ю щасливою. В той час я не знала, що існує інше, насправді щасливе життя – життя заради інших. Поїхавши за волонтерською програмою в Індію мені довелося навчитися долати свої страхи, спілкуватися з багатьма людьми, думати не тільки про себе і свої проблеми. Керівник волонтерської програми  одного разу сказав: « Чи знаєте ви, як можна полюбити Індію, хоча культура, традиції і люди тут зовсім не такі, до яких ви звикли? – Тільки якщо ви вийдете за межі свого розуміння і почнете дивитися на речі не своїми очима, а очима місцевих жителів». Я не намагалася змінити себе, я просто жила разом з ними, робила, як вони, і нарешті, ми стали дуже близькими і рідними. Іноді мені казали, що я схожа на індіанку. Думаю, вони мали на увазі не тільки зовнішність, адже за час, який я провела там, наші серця з`єдналися. Будучи волонтером, не раз доводилося залишати свій характер і сором`язливість. У нас часто були зустрічі волонтерів, на котрих ми планувала наступні заходи, репетирували танці, готували майстер-класи для індійських студентів і спілкувалися. Одного разу наш керівник сказав, що дуже важливо висловлювати свою душу. Показати свій внутрішній світ можна через все, наприклад, через пісню, танець, або просто розповісти, і не важливо, добре у вас виходить, чи ні. І всі волонтери виходили по черзі і виступали, хто як міг. Це було весело. Знімаючи свої “маски”, ми ставали ближчими. Це був дуже насичений рік, крім цього, я кожного дня вивчала життя в Індії, було також багато завдань та обов`язків, які змушували мене думати і планувати свій день. Волонтери по черзі готували сніданки для всіх, прибирали дім, ходили за покупками. В такі моменті я згадувала свою сім`ю і думала про те, що мало спілкувалась, не висловлювала свою душу і мало дякувала. Озираючись назад, бачу, що в той час я постійно рухалася вперед, залишаючи свої стандарти і упередження просто тому, що в мене не було іншого виходу. Саме тому – це унікальна волонтерська програма. Адже сидячи вдома у звичних умовах, ми робимо тільки те, що можемо чи хочемо. Всіляко намагаємося обминути труднощі, позбавляючи себе можливості отримати новий досвід і нову силу. Ми відгороджуємося від людей, які нам не подобаються, а кожна людина – це новий світ.
Tags: No tags

Leave a Comment