PICT6571

Подвойська Таня, Південна Корея, 2007

Рік коротше одного дня.

Із самого дитинства я була дуже закритою і наляканою дитиною через складні сімейні обставини. Мій батько був алкоголіком і мучив усю сім’ю. Він бив маму, і міліція була частим гостем у нас вдома. Коли батько приходив п’яним, я страшенно його боялася. Доходило до того, що я банально ховалася під ліжко. Якось мама знайшла мене під ліжком, а на її обличчі була тривога і печаль. Так не могло продовжуватися. Мої батьки розлучилися, старший брат вступив в інше місто і я залишилась одна. Я дуже сумувала за татом і любила його. Все життя відчувала себе самотньою і нещасною, без будь-якої цілі. Нічні жахи, тінь біля ліжка, страх смерті… Цим було наповнене моє дитинство. Я нікому не могла розповісти свій біль, навіть мамі. Єдине, що я могла, – молити Бога, щоб моє життя змінилося. 

Одного разу, повертаючись зі школи додому, мої однокласники звернули увагу на пристойно одягненого чоловіка, це був мій батько. Я не впізнала його. Моєму здивуванню не було меж, коли пристойно одягнений чоловік постукав у двері нашого будинку. Це справді був мій тато! Справа в тому, що він познайомився з організацією, яка змінила не лише його життя, а й всієї нашої сім’ї. . Через лекції MIND, тренінги і спілкування, він кинув випивку. Моїй радості не було меж, коли вперше за стільки років я побачила тата тверезим. Пізніше наша сім’я відновилась. Моє життя почало набувати смислу й інтересу. У сім’ї з’явилося взаємне спілкування, уперше ми могли розповідати про свої труднощі і переживання, хоча мені було дуже непросто це робити. Поступово я могла навчитися спілкуванню з людьми і ставала більш відкритою. 

Коли мені виповнилося 18, тоді я довідалася про програму волонтерства за кордон. Це стало цікаво, бо я дуже любила подорожувати і спілкуватися з іноземцями. А ще я бачила радість волонтерів, які приїжджали в Україну: їхнє життя було наповнене барвами і незабутніми спогадами, вони дійсно змінювалися, стикаючись із труднощами і долаючи бар’єри на своєму шляху. 

Я записалась волонтером в Південну Корею. По-перше, я хотіла побувати біля витоків організації, а також побачити абсолютно невідому мені країну. 

Ця поїздка була схожою на подорож до казкової країни і водночас була для мене величезним викликом, Чого я не могла уявити спочатку. Гасло організації “Виклик. Об’єднання. Зміна” ожив у моєму житті. Довелося зіткнутися із безліччю невідомих мені речей. Мені було незрозумілим абсолютно все: від мови до поведінки людей. Перед відправленням я встигла вивчити тільки алфавіт, але могла спілкуватися англійською, тому мені не було дискомфортно. Корейську все одно треба було вчити. Програма передбачає три місяці на вивчення мови, але було настільки багато заходів, і на всіх треба було брати участь, тому я вчила мову через живе спілкування і словник. Упродовж всієї поїздки я бачила, наскільки я закрита і черства людина, що має своє уявлення про все на світі. 

Перше, що мене вразило в Кореї, – краса і розмаїття природи, особливо гори. Поряд з горою я відчувала себе мурашкою. Найголовніше, там могла побачити свою межу, свої рамки і своє я. 

Відправляючись в Корею, Я хотіла бути там в одному місті із земляками. Але вийшло не за моїми планами. І упродовж всього перебування червоною ниткою пролягав факт, що все в житті не за планами відбувається. Я була у Сеулі, одна україномовна. Такий початок був мені зовсім не до душі. Мене так добре зустріли, але я навіть пошкодувала, що взагалі приїхала. Всю дорогу до Сеула я нарікала. Але ж я – волонтер, не мені вибирати. 

Найскладнішим із усього була моя впертість і бажання всіх підлаштувати під себе. Корея виявилася абсолютно відмінною від України, тому я бачила свій вузький кругозір. За цей рік мені випало багато де побувати, багато чим займатися і часто виступати на публіці. Усі відразу помічали моє європейське обличчя і проявляли до мене інтерес. Я довго соромилась і комплексувала, поки не отримала свободу від себе самої.

Цьому посприяло декілька ситуацій.

Корейські волонтери, що повернулися додому, готували фестиваль із представленнями тої країни, де вони побували. Дивлячись на виконання національних танців і гру акторів, я була вражена, що  прості студенти як я, можуть грати на професійному рівні. Мені заважало одне: я боюся, я не зможу, я не така…

За цей рік рід довелося робити багато незвичних для мене речей. Уперше я вчила східну мову. Взагалі-то, як лінгвісту, вивчення мови не мало стати для мене проблемою. Але були моменти, коли голова розривалась і підручники літали. Перше, чому вчила нас наш репетитор, був не алфавіт, а «хальсу ітта!», що означає «ви зможете!». Цей позитивний настрій, цей поштовх дуже сильно допоміг мені у вивчені мови. Взагалі всім доводилося мене підштовхувати. 

Незадовго після приїзду, коли я ще зовсім не знала мови, проходив табір корейської культури, масштабний захід. Там проходив конкурс корейської мови, і на ньому я зайняла перше місце! Молодець! Я всім завдячувала знайомій студентці, яка мене просто-таки видресирувала: навчила, як говорити, як жестикулювати і навіть свій костюм дала для виступу. Уперше я відчула свободу від моїх думок, наче не я виступала. Тому сміливо можу сказати, що перемога не моя. 

Далі навесні я стала свідком грандіозної події – виставки культур, організованої нашою організацією. ця виставка була проведена вищому рівні. Саме тоді я більше всього виступала на сцені: танцювала африканський і киргизький танці, представляла для відвідувачів Україну. Одного разу мене попросили розповісти англійською, як я потрапила волонтером в Корею, і для чого це потрібно дітям американських військових. Хоч я не так добре знаю англійську, тому хвилювалася, але я помітила одну особливість – студенти організації ніколи не відмовлялися від завдань і доручень, чи то виступ на сцені, чи супровід посла. Я вирішила, що теж хочу спробувати, теж хочу бути, як вони. Тому абсолютно вільно почувалася на сцені. Цей момент дав розуміння, що я можу робити абсолютно все. Обмеження існують тільки у моєму мозку.

За цей рік мені випало бачити себе в різних ролях: вчителя російської та англійської мов, танцюриста, спробувати розмовляти незвичною мовою, їсти незвичну їжу, жити новим способом життя, а найголовніше – подолати свій ліміт. Майже кожного дня я зустрічала свій край, навіть плакала через нерозуміння, але змогла прожити рік з величезною радістю, чим завдячую місцевому населенню, студенткам і “тітонькам”, з якими жила. Я отримала так багато любові, турботи і підтримки, як не могла отримати у дитинстві від батька. Мене ставили куратором, але я сама стільки вчилася, що навіть через 10 років той досвід є хлібом і життєвою мудрістю для мене.

Один раз і назавжди я зрозуміла: те, що приготовлено долею, обставини, люди і ситуації – це найкраще і важливе для мене, це те, що робить мене сильною і щасливою. 

Ніколи не перестану дякувати Богу за цей унікальний шанс і бажаю, щоб кожен читач у своєму житті спробував подібне!

Tags: No tags

Leave a Comment