FB_IMG_15228148713771922

Меленчук Ольга, волонтер в Японії у 2018 році

Історія кожного волонтера неповторна і незабутня, тому ми продовжуємо ділитися їхнім досвідом і переживаннями. Найкращим моїм другом завжди залишався тато. Коли мені було важко і сумно, він підтримував. Тому я могла посміхатися. Кожного дня він дарував мені радість. Ми багато часу проводили разом. Весь свій вільний час я просиджувала вдома. З інтернету зацікавилася Південною Кореєю. Пізніше дізналася, що моя подруга їде саме в цю країну за волонтеркою програмою Goodnews corps. Я і сама загорілося бажанням. На мій день народження я познайомилася із представниками молодіжної організації. Після того поїхала разом з ними на табір, це було здорово. А через тиждень нам повідомили, що у тата – рак. Це було якимсь шоком, краще б ця хвороба була в мене, а не в нього. Як я зможу жити без свого тата? Я покинула ідею про волонтерство і хотіла з ним проводити більше часу. Та через півроку я переїхала в Київ. Тато проводжав мене на поїзд, він просто хотів, щоб я була щасливою, де б я не знаходилась. Він обов’язково мене захистить. Кожного дня ми зідзвонювались, а я ділилась новинами… Через п’ять місяців мені повідомили: тата не стало. А в мене одне питання стояло перед очима “Чому саме він?” Після його смерті я дуже замкнулась від усіх, навіть почала ненавидіти людей, а коли вже стало зовсім нестерпно, мене все-таки всадили поспілкуватися. Тоді мені сказали: “Якщо в домі сталася пожежа, це ж не означає, що ти ніколи більше не будеш користуватися сірниками. А якщо трапилась повінь, хіба ти перестанеш користуватися водою?” Мені потрібні були зміни, я поїхала волонтеркою в Японію, не знаю, чому саме в цю країну. З’являлося багато труднощів. Я вчилася нормально спілкуватися з людьми, не засуджувати їх, як я робила це раніше. Мені дали багато радості, але я не цінувала всього. Одного разу ми з волонтерами виступали у будинку для пристарілих. До мене прийшло усвідомлення, що мого тата більше немає, немає ніде… Я плакала від безвиході. Уперше в Японії я розказала про свій тягар керівнику програми. Він сказав: “Не борися одна. Не озирайся назад. Ти сама не можеш вирішити цю проблему чи щось змінити. Рухайся вперед, викинувши все, хоча це так важко”. Ця розмова дала мені дещо зрозуміти: те, що було раніше, не повинно заважати жити далі. Я почала насолоджуватися кожним днем. Тато говорив: “Не важливо, де ти і з ким, головне, щоб ти була щасливою” Тепер я ціную кожен день. Намагаюсь не озиратися назад. Так, я щаслива. Завдяки молодіжній програмі і людям, які мене оточують, моє життя набуло смислу. Я більше не рвуся до спогадів, я дивлюся вперед. І щастя виявилося набагато ближчим і доступнішим, аніж я собі його уявляла. Ця програма стала для мене дуже значимою. Важливо, щоб у складний момент поряд був той, хто викине свої інтереси і зробить все, щоб повернути тобі щастя. Так ми вчимося жити для інших, для цього маємо багато прикладів.
Tags: No tags

Leave a Comment