03-(2)

Любов Іванова, Конг Джу, Південна Корея, 2015-2016

Ще з раннього дитинства почувалася обділеною, постійно соромилася своєї сім’ї. Оскільки я народилася сьомою дитиною, завжди доводилося доношувати одяг після старших сестер. Тато працював на будівництві і майже кожного разу повертався додому напідпитку, тільки контролював нас, чи все зробили, і наказував без причини. Мені так не вистачало тиші, вільного часу і власного простору. І в школі я вчилася погано. Із заздрістю дивилася на життя інших і соромилася розповідати про моє. Якось почула від знайомих про можливість поїхати за кордон в якості волонтера і вирішила, що пора не просто мріяти, але в реальності змінити своє майбутнє. Проте з приїздом в Корею мої очікування не виправдалися. Знову довелося ділити кімнату з іншими волонтерами, тепер їх було вдвічі більше. Їжа – вогонь, рот від неї просто горів у прямому смислі, рис ми їли кілька разів на день. Перший місяць мені все не подобалось, тому я лише жалілася і нарікала на все. Але коли вперше ми побували в гостях і побачили умови життя корейців, я не могла повірити, що так живіть майже всі. Лише згодом зрозуміла, що не обов’язково треба мати багато, можна бути задоволеним незначним. Я помилялася, думаючи, що у нас в сім’ї убоге харчування. Моє уявлення про багатство дуже відрізнялося від південнокорейського. Наявність в домі ліжка, дерев’яних меблів, гарячої води і власної землі навколо дому свідчить про заможність. Достатньо було сказати, що у моїх батьків 8 дітей, і всі починали мені заздрити. У Кореї я не тільки перестала соромитися своєї сім’ї, а навіть почала гордитися нею. Розмовляючи іноземною мовою, немало критики вислуховувала у свою адресу, а цього я так боялася з дитинства. Наспраді, не страшно – помилятися. Мої нові друзі часто сміялися з моєї вимови. Спочатку це було прикро, навіть не хотілося продовжувати вчитися. Але перестати вчитися означає не спілкуватися взагалі. Уперше мені вдолося стояти на сцені, танцювати і навіть брати участь на конкурсі корейської мови саме під час волонтерства. Коли настав час повертатися додому, я з радістю їхала на батьківщину, адже там чекала мене велика родина і розкішний дім з присадибною ділянкою і найсмачніший обід. Дев’ять місяців у Кореї змінили мої запити і цінності. Людина може ділитися з іншими, навіть якщо не має нічого матеріального. Дізнавшись за кордоном про цінність стосуків та спілкування, я загорілась бажанням передати цей досвід і в нашій країні. Тепер я долучилась до молодіжної організації і на особистому досвіді через проведення різних заходів і сплкуючись з людьми, ми змінюємо життя молоді, відправляючи їх за кордон в якості волонтерів.
Tags: No tags

Leave a Comment