iana_africa_bg2

Косар Яна, Танзанія, 2013-2014

Mambo Rafiki!

Ці слова я вперше почула в аеропорту Дар-ес-Салама у спекотній і непередбачуваній країні Танзанія.

У своєму житті я планувала, де відпочити, куди поїхати на літні канікули, як відсвяткувати день народження, але от прожити один рік в Африці в якості волонтера ніяк не входило в мої плани. Трішки передісторії.

У школі я була тихою, непомітною, сором’язливою дитиною. Завжди залишалася на передостанньому місці у списках успішності учнів. Це мене хвилювало, хотілося багато в  собі змінити, перебороти свою невпевненість і боягузтво. Ровесники займалися тим, що у них краще за все виходило: танцями, спортом, малюванням, співом… Що ж до мене…

Багато разів я питала сама себе, що мені цікаво, що добре виходить. Та не могла визначитися.

Одного разу я потрапила а виставку культур світу у Києві, там познайомилась із молодіжною організацією IYF (international youth fellowship), довідалась про програму GNC. На виставці виступала одна засмагла дівчина із заплетеними дрібними африканськими косичками. Вона повернулася із Гани, де була волонтеркою цілий рік. Вона з такою радістю й ентузіазмом розповідала, як здорово було в Африці, які там життєрадісні люди і як їй ще хочеться туди повернутися. Тоді я подумала, що непогано було б ось так от поїхати далеко за екватор, вирвати один рік зі свого буденного життя, провести його там, де тебе ніхто не знає.

Восени 2013 оголосили набір волонтерів, і я записалась. Складно було лише вибрати країну.  В Африку боялась, гадаючи, що там буде занадто складно. Вибрала Індію. При підготовці документів виникли проблеми з візою, вони стали для мене першим тренуванням, незважаючи ні на що іти вперед до своєї мети і мрії. Одне було зрозуміло: Що б не трапилося – все на краще. І це правда.

Індія – не єдина країна в світі. Нас перенаправили в Танзанію. І я навіть зраділа, що Африка мене чекає.

В Дар-ес-Саламі, найспекотнішому місті на березі Індійського океану нас чекали волонтери з різних країн: Південна Корея,  Таїланд, Аргентина, Перу, Китай, Філіпіни і  Кенія. Завдяки їм я могла відкрити культуру і цих країн, тепер можу привітатися на семи різних мовах.

Природа Танзанії мене дуже здивувала, її красу не передати словами. Мені дуже подобалося виходити ночами на вулицю і дивитися на зорі. У такі моменти я зрозуміла, наскільки ми зайняті роботою і клопотами, що не помічаємо найпрекраснішого. Ми постійно дивимося вниз на землю і не помічаємо, що всесвіт величезний і наші можливості безмежні, як небо в Африці. Мене шалено радувала безліч екзотичних фруктів. Якось я навіть переїла авокадо. А за окраїною міста росло дерево манго. Коли настає грудень, тоді-то всі манго у вас в кишені. А от ананасів багато їсти не можна. Приїдете в Танзанію, тоді зрозумієте, чому.

Повертаємось до волонтерського життя. Перших чотири місяці ми були вчителями у початковій школі. Спочатку я боялась заговорити з дітьми англійською. Подолавши свій страх, я чудово проводила час з дітьми.  діти навчили мене багато чому: радіти і посміхатися без вагомої причини, дякувати Богу за кожен новий день, не приховувати свою радість чи смуток, і танцювати під веселу музику. Кожного ранку в класі я чула “Міс Яна прийшла. Ура!” Складно передати відчуття, коли юрба дітей біжить тебе обнімати. Я зрозуміла: навчившись спілкуватися і розуміти дітей, ми зможемо зрозуміти і дорослих. Цей етап був дуже важливим у моєму житті. Безцінна практика роботи з дітьми дала мені можливість знайти хорошу роботу після повернення в Україну. Дуже важливо – брати максимально від усього, що з тобою відбувається.

Після шкільної практики ми більше часу проводили зі студентами і дорослими. Нудьгувати не доводилося. Наш керівник не давав просто сидіти вдома, тому час проходив насичено і цікаво, а ми ідеально вивчили англійську і суахілі (національну мову Кенії і Танзанії).

У школі, ні в університеті нас не вчать жити, спілкуватися з людьми, розуміти і приймати їх, ставити себе на їх місце. Провести рік в іншій країні, де немає поруч рідних, друзів і грошей, – Це чудова можливість зрозуміти життя.

На початку історії я говорила, що хотіла змінитися. Будучи волонтером, я усвідомила, що це зовсім не обов’язково. Головне – бути собою і вчитися чути інших людей. У кожного є те, чого немає в тебе, через спілкування ми можемо отримати досвід і знання. Деякі слова близьких мені людей досі в моєму серці, вони не дають зневірюватися і труднощах.

Танзанія – країна пісні і танцю, не дивлячись на бідність, люди не перестають усміхатися, нам варто у них вчитися багато чому. Я завжди знаходжу негатив. Один чоловік у Танзанії сказав мені: “Проблема не зміниться від того, що ти безконечно думатимеш про неї. Та я звідки тобі знати, це добре чи погано. Просто все приймай із вдячністю. Тоді життя стане світлішим!”

У Танзанії всі люди – як одна велика сім’я, усі називають один одного братом, сестрою, навіть зовсім незнайомі. Там я стала набагато відкритішою і балакучішою.

У різних містах Танзанії ми проводили табори англійської мови для студентів. Місто Мбея – батьківщина авокадо. А Мванза розташоване на березі найбільшого африканського озера Вікторія. У ці міста ми добиралися автостопом, без грошей, для мене це було ще одним викликом. У таких подорожах ми їли найсмачнішу їжу і ночували в готелях. Виявляється, подорож без грошей – можлива! Проводити такі заходи було дійсно цікавою справою. Молодь з інтересом і бажанням проводила час із нами. Ми співали пісні англійською, грали в ігри, танцювали і їли сендвічі з авокадо і бананом на обід пили сік із манго…

Танзанія непередбачувана. Раптово може зникнути світло, і навіть вода на кілька днів. Ми завжди були готові до всього. Можу гордитися, що літрової пляшки мені вистачало, аби помитися і почистити зуби!

Якщо проблему зустріти з усмішкою, вона швидше тебе покине.

Навіть коли у нас не було води три дні, сусіди ділилися своєю без заперечень.  Комарі там теж були особливо набридливими, кусали все, що бачили. Проте малярією я не захворіла. Ми дуже слабкі люди, навіть маленький комар може вбити, та найважливіше, що є всесильний Бог, у якого я вірю, він береже кожен мій крок.

Одним із пізнавальних і цікавих занять була спонсорська підтримка, яку ми шукали всілякими способами при підготовці до великих таборів. Ми зверталися в Міністерство освіти і молоді, знаходили найбільші компанії і виробництва Танзанії. Ми йшли на зустрічі із директорами і власниками крупних компаній і домовлялися про партнерство. Звичайному студенту не так легко вести ділові переговори, але в цій країні люди настільки прості.   Я могла вільно розмовляти з високоповажними людьми в їх офісі за чашкою чаю не турбуючись про свій вигляд чи статус. На одній зустрічі я почула дивовижну історію директора великої компанії з виробництва продуктів, як він починав свій бізнес із продажу замороженого соку. Він завжди виділяв час, щоб допомогти чи просто поспілкуватися: “Я був таким же молодим. Тоді не мав нічого, крім мрії і завзяття. Я допомагаю вам і хочу, щоб молодь Танзанії мала мрію і йшла назустріч труднощам, не витрачала даремно час, а всебічно розвивалась і спілкувалась з такими людьми, як ви.” В результаті ми отримали дуже багато спонсорської підтримки для табору на 1500 учасників. Все тому, що люди небайдужі до розвитку молоді Танзанії, це – майбутнє держави, значить, вони повинні отримувати правильну освіту і виховання, жити для інших.

Рік в Африці був незабутнім. Час минає, але досі я пам’ятаю слова кожної дорогої мені людини. Усі неприємні ситуації згадую з посмішкою, адже вони загартували мене для майбутнього. Найпрекрасніші моменти закарбувалися в моєму серці. Я зовсім не шкодую, що провела рік в Танзанії і познайомилася зі щирими людьми. Ніколи не могла б подумати, що цей рік настільки мене змінить, що я захочу повернутися туди ще раз.

Tags: No tags

2 Responses