IMGP4321

Катя Черепніна, Індія

Минуло близько двох років, як я повернулася з Індії, але відчуття таке, ніби це було вчора. Країна, про яку я раніше нічогісінько не знала, за 10 місяців перетворилася для мене на місце, за яким я сумую кожного дня. Індія назавжди залишилася в моєму серці, подарувавши теплі спогади, найщасливіші моменти і дорогих людей.

****

У житті нас чекають різні труднощі, при зустрічі з якими хочеться здатися. Закінчивши один з найкращих університетів України, я знала багато теорії, та, на жаль, так і не зрозуміла таємниці, як стати людиною, що не впадає у відчай в проблемах, а має силу їх подолати. Почувши про участь у волонтерській програмі Good News Corps, я залишила заявку. Мені хотілося поїхати в ту країну, яка б кардинально відрізнялася від України, щоб дізнатися і випробувати щось нове, тому вибрала барвисту, яскраву Індію. Зібравши усі необхідні документи, якимсь дивом ми отримали візу і навіть не помітили, як уже приземлилися в аеропорту невідомого нам міста Ченнаї, де мали провести майже рік.

Ченнаї – четверте за розмірами місто Індії, найбільш значимий порт, розташований на півдні півострова уздовж Бенгальської затоки. Засноване воно набагато раніше усім відомої Калькути чи Бомбею, ставши першим центром Британської Індії. Саме тому воно поєднало в собі британську велич та природну індійську красу. Туристів Індія завжди приваблювала, створюючи навколо себе безліч міфів. І хоч Індія відноситься до ряду країн, що стрімко розвиваються, проте більшість людей помилково вважають її бідною. Це зовсім не так. Як тільки ми приземлилися, я була надзвичайно здивована від європейської архітектури, елегантних красивих жінок у яскравих костюмах і від маленьких дітей з шоколадною шкірою, що дивилися на мене своїми чистими очима. Індія – країна контрастів, де кожен затримує увагу на тому, що вважає важливим.

Звичайно, там я зіткнулася з багатьма речами, яких зовсім не розуміла. Наприклад, як можна їсти, використовуючи при цьому лише праву руку? Або як можливо жити в країні, де постійно спекотно і неймовірно шумно, де неможливо залишитися наодинці, де корови ходять проїжджою частиною дороги поряд з автобусами, а люди на ходу застрибують у набиті битком салони?Як їхати в поїзді, якщо одне місце продане для трьох чи більше пасажирів або як можна прости прилягти на дорозі, щоб відпочити? Та невдовзі це стало настільки звичним, що вже важко було уявити, як може бути по-іншому.

Одного разу, прогулюючись вузькими вуличками нашого міста, ми зустріли гарненького хлопчика і його маму. Моя подруга сказала жінці місцевою мовою: “У вашого сина дуже гарні очі”. І вона так зраділа, що взяла нас за руки і повела до себе додому. Цю жінку звали Аму. Відтоді ми дуже любили приходити до них додому і разом проводити час. Їх помешкання складалося лише з однієї кімнати і маленької кухні, а підлогу замінювала втоптана земля. В маленькій кімнаті, де поміщались ліжко і великий телевізор (особливість усіх індійських сімей), Жила Аму з чоловіком і двома дітьми. Запрошуючи нас в гості, вона застеляла покривало на вулиці, давала дітям кілька монет і відправляла їх в магазин, після чого вони поверталися з газетою, в якій  було загорнено декілька коржиків, і маленьким пакетом молока.  Аму готувала нам каву. Сідаючи перед нами, вона переливала каву з одного стакана в інший. Це особливий індійський ритуал, завдяки якому кава стає неймовірно смачною. Аму пригощала нас і ми довго спілкувалися. Одного разу Аму познайомила мене зі своєю мамою, хворою на туберкульоз. У їх ній сім’ї було немало причин для смутку, але тут, в Індії, я побачила, що щастя людини абсолютно не залежить від обставин.

 

Якось під час прогулянки по парку до мене підбігла мавпочка і схопилася за пляшку з водою, що була в мене в руках. Довго ми з нею боролись, але я уступила. Мавпа, щаслива від здобичі, заліза на дерево і почала пити. Де ще я побачила б таку картину?За це рік я пережила набагато більше дивовижного, аніж за все життя. Труднощі приносять нам новий досвід, відкривають нові очі і дарують нові відчуття.

В Індії я познайомилася з школярем на ім’я Соломон, який зовсім втратив надію. Зустрівшись із нашою організацією, він почав мріяти – поїхати волонтером в іншу країну, як ми, і жити там заради інших. Цього року за програмою GNC він поїхав у Південну Корею. Коли ми від’їжджали в Україну, його сім’я прийшла о 5 ранку провести нас. Разом ми плакали, тому що, не дивлячись на колір шкіри та іншу мову, ми стали сім’єю, і будемо згадувати один одного незалежно від відстані між нами.

Tags: No tags

Leave a Comment